«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №494)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.
Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
МИКОЛА СЕНЧИЛО: «СТУС ДАВАВ І СТУСАНІВ…» (частина 1)
Скільки разів мені доводилось проїжджати повз Горлівку, свій хімічний комбінат «Стірол», де понад десять років я працював в аміачному цеху, і кожен раз я ніби вперше вдивлявся в химерні контури трубопроводів, естакад, градирень і газгельдерів. Височезні колони синтезуючих цехів впираються в небо. І від кожної з них губляться в синь сріблясті хмарки пари.
Цього разу вдивляюся у все це химерне павутиння трубопроводів і мені так хочеться зійти ось саме тут з потяга, десь в сотнях метрів від комбінату знаходиться, мабуть, і досі невеличкий готель і гуртожиток, де проживав Вася Стус і більшість інтелігенції комбінату, а трохи нижче, за семи доріжками (насправді там є селище Семидоріжки – прим. Олександра Мазана), там знаходився і наш гуртожиток – тривалі роки я мешкав у ньому.
Потяг, ніби розумів мої спогади, і котився тихо, повільно, неначе давав можливість роздивлятися цей гігантський сьогодні концерн «Стірол» з світовим ім’ям і знаменитими на весь світ мінеральними добривами, пластмасовою продукцію, різноманітними вітамінами і ліками.
А з протилежного боку залізничної мережі, на високих пагорбах, розкинулась Калинівка – невеличке робітниче містечко, яке є складовою частиною Горлівки, а отже – Калинівський район (насправді – Калінінський район – один з трьох районів у Горлівці – прим. Олександра Мазана). На узвишшях пагорбів поп’ятилися один біля одного п’ятиповерхові будинки Калінівки, а за висотними домами – туляться одне до одного приватні будиночки з палісадами. І ця частина Калинівки вже більше нагадує селище міського типу. А далі, на південь, в’ється серпантином центральна дорога на нову Горлівку, Єнакієве, всього лиш в декількох метрах від цього хімічного гіганту. Зразу ж за залізничним переїздом, саме звідси розпочинається Нова Горлівка. Ось за цим залізничним переїздом в січні 1963 року я і зустрівся знову з Василем Стусом. Ще у військовій формі ішов я до свого комбінату, влаштовуючись на роботу, бо ж тут працював ще до армії. Про цю теплу, щиру зустріч я писав у своїх спогадах «Стусова доля». Додам лише, що тоді, прощаючись зі мною, Василь сказав:
-Пиши, Миколо, правду! Не стидайся підійти до якогось старця, дідуся, дай йому копійку чи карбованець і він тобі розповість цілу історію про своє нелегке життя…
Микола Сенчило, Луганськ
(далі – буде)
Підготував до публікації Олександр Мазан, 16 січня 2021 року
