«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №497)
Сьогодні виповнюється сто років з дня народження видатного українського байкаря й просвітника з Донеччини – Анатолія Косматенка. Пропоную вам байку Анатолія Косматенка, який народився і працював у Времівці та Нескучному Великоновоселківської громади на Донеччин, — «Джоконда і Наполеон»,
яку до публікації підготувала його землячка — головна фахівчиня Управління культури і туризму Донецької ОДА, колишня генеральна директорка «Донецького обласного краєзнавчого музею» та завідувачка «Меморіального музеї-садиби Миколи Корфа та Володимира Немировича-Данченка» з Нескучного на Донеччині Світлани Глушко.
АНАТОЛІЙ КОСМАТЕНКО. «ДЖОКОНДА І НАПОЛЕОН»
Творінням дивним Леонардо
Прикрасив спальню Бонапарт –
Блюзнірство, гідне б ретрограда!
(Що ж, із мистецтвом безпардонні бонапарти,
Та хто з них «Монни Лізи» варт?!)
«Я виграв бій! Я витяг знов щасливу карту!
Так буде завжди. І це не жарт.
«Не посміхайсь дарма, мадам Джокондо!» –
Так, повертаючи з боїв назад,
Гукав щораз Наполеон Джоконді гордо. –
«Моя імперія покриє світ,
Всі пензлі світу слугуватимуть у мене!
Ти чуєш, як шумлять полків моїх знамена
Від хвиль варязьких до прадавніх пірамід?!
Хто в славі вишивсь більш? Назви його імення!
Аттіла? Цезар? А чи Вінчі геній,
Що звів тебе на це ось полотно?!
Не знаю рівні я на всій землі злиденній!» –
Зухвалець панував. Пив славу, як вино.
Здавалось, вік лунати похвальбі шаленій…
Та вдарив грім Бородіно –
І впав додолу галльський ківер…
За знаменом хилилось знамено,
А крижаний московський вітер
Розвіяв хміль, і чвань, і славу заодно!
Нема імперії. Запався й слід.
Безумець у ганьбі скінчив дорогу.
Джоконда ж дивиться у світ
І загадково усміхається до нього…
«ЧАПЛІНІАДА»
Так чи не так було – не будемо копатись:
Не в достеменності в цій байці суть
(Та й достеменність, як признатись,
Усяко можна повернуть).
Був, кажуть, конкурс…
Конкурс – знаменитий:
Хто краще Чарлі Чапліна зігра!
Охочих назбиралось –
не злічити…
І всяк помірятись був рад.
А щоб до кожного підхід був об’єктивний,
Учасників не називали до пори:
Ні прізвищ, ні імен – лиш номери.
І стався, кажуть, казус там предивний!
Коли настав кінець веселій грі
Й оголосило присуд свій журі,
То Чарлі – сам великий Чарлі! –
Четверте місце лиш зайняв!
(Знайшлись в його ж манері
спритники зугарні).
Засумував митець, засумував…
Та переможець, щиро й чесно,
Маститого обнявши, так сказав:
«Маестро!
Хоч першим я в почесному реєстрі,
Хоч став, сказать, героєм дня,
Я все ж не тішуся в надії,
Що притлумлю твоє ім’я.
Я – ремісник.
І знаю й розумію –
Мій успіх відблиском сія:
Удати Бога — ще зумію,
Та Богом стать не зможу я».
Яка самооцінка бездоганна!
Прижиться б їй і в нас не зле.
О, скільки б обняло, скажім,
Руданського Степана! Але…
Олександр Мазан, за матеріалами «Донецького обласного краєзнавчого музею», 4 жовтня 2021 року
