«История и краеведение Донбасса»
«Лисичанский музей истории горного дела Донбасса»
«ЛИСИЧАНСКИЙ МУЗЕЙ ИСТОРИИ ГОРНОГО ДЕЛА ДОНБАССА» ПРЕДСТАВЛЯЕТ (выпуск 168)
Київ. Університетське видавництво «Пульсари». 2004
… А чи знайшли вже ми всього Сосюру, чи він і досі лишається ще не цілком розкритий і розгаданий, обертаючись на очах у міф, як та казка про жар-птицю, що чаруватиме не одне покоління наступних мрійників і вабитиме їх у синю далечінь прийдешності і минуловщини? Борис Антоненко-Давидович
Володимир Сосюра – найменш вивчений на сьогодні поет з офіційно визнаних митців радянського часу. Трагічна українська нація породжувала трагічних творців. Сосюра належав саме до них. Ця книжка Віктора Костюченка – спроба поглянути на людину тих надзвичайно складних літ, поета, якого практично ніхто не знав.
ВІД АВТОРА
Звикли вже, що Володимир Сосюра – поет більшовицької революційної романтики, і від неї ні на крок не відступав. А він же – поет від Бога. Зараз, коли після його смерті опубліковано чимало творів, які, може, й не призначались до друку, коли знято соцреалізмівську упередженість, він постає зовсім в іншому світлі: в борінні й сумнівах, у болях і тузі, в балансуванні на межах життя.
Володимир Сосюра – учасник Української революції 1918-1920 років. Пішов у революцію національно свідомим юнаком. Головною ідеєю його творчості була ідея України, України як держави, її долі, її майбутнього. За цю любов поет зазнав і гоніння, й утисків.
Звичайно, він багато писав на вимогу часу Та невблаганний час оте замовне й забув. Сосюра – філософ, Сосюра – лірик у своїй молитві до України. А молитва ж бо ця – найінтимніше з інтимних – промовлялась ним то тихо, то гучно, послідовно й повсякчас. І в цьому поет – вічний. Звільнений від фальші Володимир Сосюра йде у сьогоднішнє життя таким, який він був…
Видання розраховане на всіх, кому не байдужа доля України.
Автор висловлює вдячність синові поета Володимиру Володимировичу Сосюрі за надану можливість ознайомитися із судовою справою Марії Гаврилівни Сосюри №32086.
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
6 січня 1998 року минуло сто років з дня народження Володимира Сосюри.
ЮНЕСКО включила поважну ювілейну дату до свого списку. Цей захід мав привернути увагу громадськості до трагічної постаті одного з активних діячів українського ренесансу початку ХХ століття. Та не привернув. Український поет Володимир Сосюра в умовах русифікаторської політики знову за межею, яку прокладає нині можновладна верхівка.
Сосюра – найменш вивчений на сьогодні поет з офіційно визнаних митців радянського часу. З перших років творчості він здобув славу й одразу ж відчув, що його українське «я» розходиться з загальноприйнятою ідеологією проросійської влади. Звідси й перші рубці на ніжному серці поета. Потім рубці додавались й додавались. І пролягли перед ним дві творчі стежки: одна додавала можливість вижити, друга вела на смерть, під розстріл, репресії. Одна – показна – вела до творів, що оспівували «здобутки» соціалізму, вождів, владу. Друга – дорога й рідна – породжувала сумніви щодо вибору шляху й послідовно впродовж усього життя надихала на славлення України.
Поставало болюче питання:чому ж українському поетові не дозволяється освідчитись у любові свої матері-Україні, своєму народові? Серце поета не знаходило відповіді.
Трагедія Володимира Сосюри полягає у роздвоєності. Трагедія його Віри, його Надії, його Любові. Українська трагічна нація породжувала трагічних поетів. Сосюра належав саме до них. «Мої шляхи, — писав він, — одчай, шукання й туман».
Окрім автобіографічного роману «Третя Рота», меморіальних і епістолярних документів, які могли б пролити світло на ті чи ті події, на період сум’ять і пошуків, збереглося дуже мало. Що ж, Сосюру можна зрозуміти, бо час був нещадний, і за якийсь щоденниковий запис він міг позбутися волі. І не тільки він, а уся його родина. Може, саме тому поет всіляко уникав усяких письмових пояснень, не відкривав свої мрії, розчарування. Була іще одна драматична обставина:дружина часом нищіла його листування, його рукописи…
Володимир Сосюра лишив велику творчу спадщину. Багато в них суперечливого. Не все витримало випробування часом. Але поезія, в якій він був чесним і щирим із самим собою, житиме вічно.
Нині, з позиції сьогодення, можна багато в чому дорікнути поетові. Та чи варто? Доволі того, що ми, старші, виросли в умовах, коли всій українській літературі – від Григорія Сковороди і до Ліни Костенко та Василя Симоненка — дорікали:автор не зрозумів, не перейнявся, не дорівнявся й таке інше. Так, дорікати легко. Зрозуміти – важче. Попереду – велика робота над створенням справжнього літературного портрета митця і, звичайно, неупереджене, всебічне вивчення його творчості.
Ця розповідь – спроба поглянути на Володимира Сосюру-людину, поета тих надзвичайно складних літ. Вона не претендує на наукову вичерпність. У ній – бажання наблизитись до істини, пізнати Сосюру, якого любили, шанували й осуджували, а ще – Сосюру, якого практично ніхто не знав…
(далі буде)
Олександр Мазан, фахівець «Лисичанського музею історії гірничої справи Донбасу» ПАТ «Лисичанськвугілля», 8 листопада 2018 року
