«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №470)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
«НЕ ВІДЛЮБИВ СВОЮ ТРИВОГУ РАННЮ…» (частина 2)
…Уявіть собі, привозять вас у «воронкУ» в аеропорт Бориспіль, де гуркіт накочується на гуркіт, накладають вам ще у «воронкУ» ручні кайдани, розставляють конвой з собаками і виводять вас до трапу літака, вам ступити до нього крок, ви оглядаєтесь, бо, може, більше не побачити вам України. Чуєш, як кров у тобі поривається до рідної землі, але тебе підхоплюють попід руки, заводять у хвіст літака, з обох боків сідають солдати, попереду – офіцер. Тільки згодом запускають пасажирів, що скоса поглядають на тебе: ото якогось зарізяку везуть. А везуть – поета, катованого за слово істини.
Читаючи твори Стуса, я раптом спіткнувся на такому рядку: «Та й знакомиті дати мені проставив хтось…» Що він мав на увазі?
У кожного з нас є свої якісь визначальні числа. У нього ж день операції був вибраний – 10 грудня – це День прав людини. Це – день його одруження з Валентиною Попелюх у 1965 році. Та й народився Василь на Різдво Христове 1938 року. Мама побоялася записати сьмого січня, записала шостим. Згодом на Уралі Василь запитав глибоко віруючого теолога-самоука Семена Покутника:
— А що чоловікові – народитися на таке велике свято?
— Додаткова ласка Божа, — сказав дід. – Але кому багато дається, з того багато й спитається.
— У багатьох спогадах про Стуса, яких тепер не бракує, очкевидці підкреслють, що він не знав страху. А які в тебе на це думки?
— Тепер часто цитують його вірша «Як добре те, що смерти не боюсь я…» Кажуть, що бояться всі, а хто не боїться – той нехай не бреше. Але мужність полягає в тому, як чоловік може переступити свій страх. Мабуть, Василь його переступив.
— А як Василеві в зоні особливого суворого режиму вдавалося писати вірші?
— Хоч я жив деякий час в одному з ним бараці і працював майже поруч, але бачити це доводилося рідко. Бо й писати в зоні – річ не зовсім безпечна: будь-який наглядач може поцікавитися, що ти пишеш, а то й ще забере «на провірку». То ж Стус лише записував вірші, а складалися вони йому завжди і всюди. Це був чоловік, чий розум працював без перепочинку.
У Кучино мені доводилося бути в одній камері зі Стусом зовсім недовго, щось там трохи більше місяця. Після року одиночки у лютому 1984-го його перевели у 18-ту камеру, де сиділи покутник Семен Скалич із Франківщини, Іван Мамчич з Миргорода та я. Мав тоді Василь загальний зошит у голубій обкладинці. Складений із кількох учнівських, майже повен віршів, писаних верлібром. Це, без сумніву, та збірка, яку згодом автор назвав «Птах душі». Де він тепер, той птах, у якій клітці?
_ — А яким Василь Стус вважав себе: великомучеником, політборцем чи поетом?
— Сам він про це якось сказав так: «Якщо нас коли-небудь і згадають, то як мучеників. Як таких, що в годину люту посміли залишитися самими собою. І десь там маленькими буквами напишуть, що той і той ще й вірші писав». Хто зна, який більший з його подвигів: вірші, життя чи смерть? Якби в нього було не таке життя, якби не передчував він своєї ранньої смерті, то й вірші його були б іншими. А все ж таки, найнадійніше, що залишається від нас, — записане слово. Тож лишається від Василя перш за все поезія як зматеріалізований у слові біль свого часу, ні, праісторичний, вічний біль стражденної людини, біль України. Він був оголеним нервом епохи, котра, дай Боже, уже минає. Він відчував її так тонко, гостро і пророкував майбутнє так точно, що ми ще не раз подивуємо його дарові. Саме цим митець долучається до Вічності.
Ще кілька літ – і увірветься в’язь.
Колючий дріт увійде в сни діточі…
(далі – буде)
Дмитро Пічкур, газета «Вінничина», 1 лютого 1997 року
Підготував до публікації Олександр Мазан, 7 січня 2021 року
