ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 6)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №469)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)

«НЕ ВІДЛЮБИВ СВОЮ ТРИВОГУ РАННЮ…» (частина 1)
Ім’я Василя Стуса повертається в Україну. Усе життя йшов він до свого народу, ніс на плечах тяжкий хрест правди і сумління, знаючи, що піднімається на Голгофу. Перед черговими роковинами з дня його загибелі в радянському концентраційному таборі — у Вінниці його іменем назвали вулицю, яка до цього уславляла німецьку революціонерку, комуністку Розу Люксембург. А не так давно шанувальники таланту нашого земляка відзначили 59-ту річницю з дня його народження. На вечорі пам’яті борця і поета виступав Василь Овсієнко — колишній політв’язень, співтаборник Василя Стуса. Наш кореспондент запросив його до розмови.
-По-перше, Василю, якщо можна, кілька слів про себе.
-Народився я в 1949 році в селі Леніне (Ставки) Радомишльського району на Житомирщині. Закінчив філфак Київського університету в 1972 році. Півроку працював учителем української мови і літератури в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщини. 5 березня 1973 року був заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропагади – виготовленні та розповсюдженні літератури самвидаву упродовж всіх студентських літ. Відбув чотири роки у політтаборах суворого режиму у Мордовії (Росія). З першого ж дня «волі», з 5 березня 1977 року я знаходився під адміністративним наглядом радянської міліції. Працював у рідному селі в колгоспі. У зв’язку з правозахисною діяльністю в Українській громадській групі сприяння виконанню Гельсінських угод, членом якої я є з березня 1977 року, був звинувачений у вчиненні спротиву міліції і за сфабрикованим звинуваченням засуджений 8 лютого 1979 року на три роки ув’язнення в кримінальних таборах суворого режиму. Ще до закінчення терміну Житомирське управління КДБ УРСР порушило проти мене нову кримінальну справу. Був засуджений на 10 років ув’язнення у таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання, з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Карався у відомому таборі ВС-389/39 у селі Кучино Чусовського району Пермської області Росії. Згідно з законом УРСР від 17 квітня 1990 року був реабілітований. Уже у вересні 1988 року я став членом Координаційної ради Української Гельсінксьої Спілки (УГС). 16 липня 1989 року очолив новостворену Житомирську філію УГС. 30 квітня 1990 року призначений секретарем створеної на базі УГС Української Республіканської партії. У 1991 році обраний членом її проводу.
— Тобі судилося бути співв’язнем Василя Стуса в зонах суворого режимув російській Мордовії та співкамерником у зоні особливо суворого режиму ВС-389/36 на Уралі. Ти ділив з Василем хліб і важкі тюремні роки. А як ви познайомились, коли це було?
— Це сталося під час моєї першої відсидки у політтаборах суворого режиму. Коли я туди потрапив, то про Василя там уже переповідали легенди. Мені ніяк не випадало з ним зустрітися. Складалося враження, що мене оберігають від «розтлінного» впливу Стуса. Та якось після відсидки у «психушці» 18 діб, мне знову повернули до 17-ї зони. Заходжу, як і вирушав, у повстяних валянках до своєї секції. Стуса тут нема. У другій секції лежить на нарах з книжкою в руках довготелесий чоловік у білій сорочці. Проникливими чорно-каштановими очима вдивляється в мене і мовить:
— Слава Богу… Я вже за тобою скучив.
— Як то, адже ви мене не знаєте?
— Вирахував. Тяжко мені тут з цією інтернаціональною публікою без жодної рідної душі.
Відклав книжку, одягнувся, і пішли ми «на орбіту» — подвійною стежкою понад краєм нашої невеликої зони. І розповів мені такі вражаючі речі. У таборі у нього відкрилася виразку шлунку. На оперцію його таємно привезли у Київ. Якимось чином про це довідалась його 80-річна мати і приїхала з Донецька на побачення – не пустили. Билася головою об тюремні мури дружина – не допомогло. І навіть дев’ятирічного сина – Дмитрика – протримали весь день у дитячій кімнаті міліції. Про це Василь згодом напише:
Як тяжко нагодитися і не
Побачити, як тяжко, не зустріти…
Старанно. Київе, сховав мене
В чорні закамари, схрони, скрити…

А далі така розпачлива нотка, яку Василь згодом відкинув:
Як тяжко нагодитися й піти.
Тамуючи скупу сьозу образи!
Радійте, лицеміри й богомази,
Що в мене ні надії, ні мети.

Потім зазвучало гнівне:
Та сам я есьм, і є грудний мій біль.
І є сльоза, що наскрізь пропікає
Камінний мур, де квітка процвітає
В три скрики барв, в три скрики божевіль.

Читаючи мені цей вірш через кілька років на Уралі, Василь гримів своїм потужним голосом, аж ти проймався його болем, бо це і твій біль:
Обрушилась душа твоя отут.
Твоїх грудей не стало половини.
Бо через чар твоєї України
І хоре серце чорний смокче спрут…
(далі – буде)
Дмитро Пічкур, газета «Вінничина», 1 лютого 1997 року
Підготував до публікації Олександр Мазан, 6 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *