«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №468)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
У ГЛУХОМУ ЛІСІ ЗА УРАЛОМ (частина 4)
Восени 1986 року, коли в Україні про Василя Стуса знало лише вузьке коло людей, а для радянської людини він просто не існував, мені подзвонив син із Севатосполя. Він там служив на флоті і мав справу з радіозв’язком. Ловив в ефірі зарубіжну інформацію і на найбільш важливу складав радіограми для командування флоту. Тоді він записав і передав мені телефоном повідомлення однієї західної радіостанції про те, що «помер у штольні, йдучи на роботу, відомий український поет Василь Стус». Спочатку я не повірив цій інформації, — мало чого могли набрехати наші вороги на радянський лад, як нас учили вожді. Але то було гірка правда.
Я написав коротенького вірша пам’яті Василя Стуса, якого разом з коротеньким спогадом про нього опублікував в одній з місцевих газет. На жаль, я зрозумів, як нелегко бути почутим. Так було за радянської доби, так є і зараз. Один із вінницьких поетів (з етичних міркувань не буду називати його імені) якось сказав мені між іншим: «Зараз багато з’явилось «пристосуванців», а чому вони тоді мовчали, не захистили його?»
Мені від тих слів було дуже соромно, наче хто холодною водою облив. Виходить, і я не міг захистити Василя Стуса в тяжку годину, бо не був ні академиком, ні чиновником великого високого рангу, ні відомим поетом, але, вважаю, за моральний обов’язок розповісти про ті маловідомі сторінки життя свого однополчанина, які чомусь замовчуються в пресі. Мене тішить те, що я в своїх нотатках не роблю з Василя Стуса на зразок ікони чи божка. Він був такою ж людиною, як і ми. Тільки талановитішим. З цього, власне, й почалися всі його біди. Таланти в усікі віки мали багато ворогів і заздрісників. Мене тішить і те, що Василя оточували не лише вони, а, здебільшого, і прості люди. Саме в їхній пам’яті Василь житиме завжди…
(далі – буде)
Дмитро Пічкур, часопис «Київ», 5-6.1997
Підготував до публікації Олександр Мазан, 5 січня 2021 року
