ІЗЮМ – 3.0.

«Історія та краєзнавство Донбасу» (випуск №527)

Зараз у багатьох на устах це історичне місто на Харківщині – Ізюм, яке стало своєрідним символом російсько-української війни 2022-го. Це героїчне місто не сходить з фронтових повідомлень, з уст численних військових експертів. Ізюм – це ще одна точка відліку нашої великої і скорої перемоги.

 Але багато хто з нас знайомий з Ізюмом, як одним з «хештегів» Другої світової війни з, на жаль, сумнозвісними наслідками. Події навколо Ізюма 1943 року ввійшли в історичні підручники і в аннали військової історії. Але… Це ще не вся історія Ізюма, пов´язана з війнами. Видатний твір нашої історії – «Слово о полку Ігоревім» — ось звідки бере свою історію героїчний Ізюм на берегах Сіверського Донця. Видатний український письменник Володимир Малик у своєму останньому історичному романі «Черлені щити» (1982-1985) описав невдалий похід руського князя Ігоря Ольговича Новгород-Сіверського у Половецький степ проти половецького хана Кончака. Саме біля Ізюма відбулася битва сіверян проти половців і датована вона 10 травня 1 185 року. Отож, нинішній Ізюм втретє у своїй героїчній історії за 850 років став ареною великих історичних військових битв. І ця історія ще не завершена.

Вашій увазі пропоную рядки з роману Володимира Малика «Черлені щити» (1982-1985) (до речі, Володимир  Кирилович почав писати свої «Черлені щити» рівно 40 років тому), де якраз описуються події 1 185 року навколо Ізюма (публікується за виданням Володимир Малик, «Черлені щити», Харків, «Прапор», 1985, стилістика автора збережеа  – примітка Олександра Мазана)

ВОЛОДИМИР МАЛИК. «ЧЕРЛЕНІ ЩИТИ»

Стор.207

«Переправившись через Донець на половецький берег,  Ігореве військо по крутій стежині піднялося на високу Ізюмську гору і, дочекавшись у заростях її пологого південного схилу вечора, рушило в степ. Попереду – сторожові, за ними – передовий полк князя Святослава Рильського, потім – головний полк Ігоря Новгород-Сіверського, куди входили його дружина та Всеволодова Трубчевського, а ще далі – розтяглося прикриття. Просувалися по чужій землі обережно, не поспішаючи. Боялися, щоб гулким тупотом копит не викрити себе передчасно половцям.

Степ жив своїм звичним, предковічним життям. Густо пахло полином та чебрецем, сюрчали – аж заливалися – голосисті цвіркуни. Здалеку доносилося протяжне вовче виття, уривчасто гавкали дикі собаки та лисиці, що вийшли на нічне полювання, з-під кінських ніг спурхували налякані птахи. А з високого темно-синього неба тихо усміхалися зорі, мерехтливим своїм промінням скупо освітлюючи воїнам путь у землю незнану.

Коли військо поминуло широку долину і поза горбом почало повертати на південний схід, Ігор зупинився і оглянувся.  Позаду,  закриваючи півнеба, темніла похмура Ізюмська гора.  Ігореві перехопило дихання. Від неясного тривожного передчуття стиснулося серце. Там, за горою, залишилася рідна сторона, мила серцю зелена Сіверщина, залишилося все, що він любив, — розлогі поля і дрімучі ліси, гамірливі городи (городи – мається на увазі міста, які Володимир Малик називає у своєму омані саме городами, — примітка Олександра Мазана) і тихі села, повноводні ріки і озера, знайомі стежки-доріжки, по яких ходив тридцять и чотири літа, ніжна і спокійна синьоока жона Ярославна, маленькі синочки і крихітка-доня… Чи повернеться він до них знову? Чи складе голову в цьому чужому полинному степу? З його грудей вихопилося мимовільне, як стогін, зітхання, а з вуст гострим болем вирвалося:

— О Руська земле, уже за шелом´янем єси! (шелом´я – довга гора, височина, гряда – примітка Володимира Малика).

Важко, як важко розставатися з рідною землею, коли надовго вирушаєш у чужий край! А ще важче, коли йдеш на війну і не знаєш, чи повернешся!..

Невдовзі показалася невелика степова річка Ташлик. ЇЇ долиною війська пішли вперед – назустріч течії. Опівночі зробили привал – напоїли коней, трохи перепочили, а потім, по знаку Ігоря, рушили далі – в глибину Половецького степу.  Перед світанком зробили ще один привал. На цей раз довший. Воїни нагодували коней вівсом, що залишався в дорожніх саквах і який берегли для такого випадку, попасли, попоїли їх вволю, самі підкріпилися і полягали спочивати. Та мало хто спав. Зі сходом сонця всі знову були на ногах. Ігор наказав роздати важке військове спорядження, що везли з собою на запасних та сумних конях, — лати, кольчуги, шоломи, щити, луки, тули зі стрілами, поручі, поножі, — бо ждав скорої зустрічі з половцями. Тепер дружини вишикувалися так, щоб відразу можна було стати в бойовий порядок. Рухалися від Кам´янки до Сюурлія – десять верст – без поспіху, виславши наперед і на обидва крила посилену сторожу.

Прекрасне видовище являв собою в ці сонячні ранкові години 10-го травня 1 185 року, в п´ятницю, Ігорів полк! Ішов він зімкнутим строєм, щільно, по вісім вершників у ряду, розтягнувшись на таку відстань, скільки око могло сягнути. На лівій руці кожного вершника – руський червоний щит, що проти ранкового сонця багрянів, мов стяг, і здалеку здавалося, що із краю в край широке Половецьке поле перегороджене черленими щитами…

Ігор виїхав на пагорб, з якого відкрилася широка долина половецької річки Суурлик (Суурлик (тюрк.) – вода, що бурлить. Тепер – це річка Гола Долина. Витікає вона з-під вапнякового пагорба, де б´ють джерела – примітка Володимира Малика), назву якої руські воїни переінакшили на свій лад – Сюурлій, бо так легше було вимовляти. За річкою, на протилежному пологому березі, гарцювали на конях половецькі лучники-стрільці, далі стояли нерівними рядами полки, зібрані, видно, в поспіху великому, бо стрій їхній ламався, хвилювався, а ще далі, в полі, темніли на возах юрти-вежі, метушилися жінки і діти, зганялися стада й отари…

 

Олександр Мазан, 22 червня 2022 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *