«ПРЕССА О «ЛИСИЧАНСКУГЛЕ»
Восени минулого року в унікальному для України «Музеї історії гірничої справи України» ПАТ «Лисичанськвугілля» побував відомий історик і краєзнавець Сергій Голятін.
Як результат його перебування у Лисичанську взагалі та «Музеї історії гірничої справи України» зокрема — стаття у всеукраїнському виданні «Природа і суспільство». Сергій, на мій погляд, досить влучно охарактеризував Лисичанськ як «Мекку промислового туризму України». Він, як людина обізнана у цій сфері, просто озвучив те, про що замислувавлися багато хто з нас – мешканців потенційної Мекки. Йому можна вірити, бо Голятін вивчає Україну до дріб’язків, поколесив її дорогами вздовж і поперек, тому має з чим порівнювати. Вашій увазі пропонується стаття Сергія Голятіна «Колиска Донбасу».
«КОЛИСКА ДОНБАСУ»
Мекка промислового туризму – в Лисичанську
Більшість людей під час подорожей та екскурсій переважно тяжіє до відвідування об’єктів природи або культурно-історичних пам’яток, тоді як промисловому туризму приділяюять набагато менше уваги. Сьгодні мова піде про місто Лисичанськ, яке, по праву, називають Колискою Донбасу.
У 1718 році, після створення Берг-колегії для потреб розвиток промислових державних і приватних підприємств, на південь України відправляються експедиції для розвідування корисних копалин. Одну з таких експедицій очолив талановитий геолог-самоучка Григорій Капустін, який у 1721 році провів розвідку уздовж річки Дон та її приток, зокрема, на річці Кундрючій. І ось тут він і натрапив на поклади «горючого уголья». На його честь встановлені пам’ятники у містах Лисичанськ та Макіївка. Після смерті Петра I пошукові роботи були призупинені, але вже у 1790 році для потреб Чорноморського флоту, який переходив на вугільне паливо, за указом Катерини II у 1795 році була закладена перша копальня Донбасу у Лисичому Буєраку, де були знайдені великі поклади вугілля. Згодом тут виросло поселення, яке отримало назву Лисичанськ. Саме звідси починається славна історія Донбасу. До 1802 року тут була єдина кам’яновугільна копальня у царській Росії, яка стала справжнью лабораторією з накопичення досвіду ведення розробки кам’яного вугілля. У 30-х роках XIX сторіччя почали з’являтися нові шахти, але до середини століття основним районом видобутку «чорного золота» залишалися шахти Лисичанська. Найпотужнішими були «Митрофанівська», «Капітальна», «Петропавлівська». Саме на останній вперше було впроваджено вивіз вугілля у вагонах по рейках. Вперше застосовано відведення води насосами, які приводились у дію паровими машинами. Для підйому вугілля почали використовувати коней, а для ефективнішого його видобутку вибухівку, хоча мускульна сила людини, кайло й лопата, все ще залишались основними інструментами. Відбувалась спеціалізація шахтарської праці. Серед шахтарів віокремлювали: подбойщиків, саночників, кріпильників, прохідників. Для підготовки кваліфікованих кадрів було прийнято рішення у 1806 році відкрити перше на півдні України гірниче училище, яке дало початок підготовці спеціалістів гірничої справи, але яке згодом закрили. З відкриттям нових шахт у Донбасі у 1872 році Гірничий департамент ухвалює рішення про заснування штейгерської школи. У Положенні про школу зазначалось, що школа «… має мету підготовки штейгерів, тобто майстрів рудної справи для кам’яновугільної області Донецької».
Д.І. Менделєєв, який відвідав цю школу у 1888 році, писав: «Лисичанська школа дає саме той клас практичних діячів, яких взагалі мало випускають наші навчальні заклади». Вже потім було відкрито Гірське училище, Гірський технікум, Лисичанський гірський інститут, але праматір’ю всіх цих навчальних закладів була Штейгрська школа! Зараз у її приміщенні відкрито Музей історії розвитку вугільної промисловості, який знайомить відвідувачів зі славною історією краю. Багато цікавого і нового для мене розповіла його співробітниця Олена Точиліна, подарувала книжки відомого краєзнавця Ю.П.Костриці, і я їм дуже вдячний за підготовку цього матеріалу.
З Лисичанськом також пов’язано і виникнення нової промислової галузі краю – хімічної. Тут у 1892 році було відкрито содовий завод, з кінця XIX сторіччя закладено кілька скляних заводів. Існував і ливарний завод чавуну. Отже, бачимо, що Лисичанськ по праву може носити назву – Колиска Донбасу.
Крім цього музею у місті є ще й Краєзнавчий музей. На жаль, я не зміг оглянути його експозицію, оскільки він зараз перебуває на реконструкції. Але за допомогою його співробітників я зміг потрапити до музею Володммира Сосюри, що розташований у будинку культури в одному з районів міста – Стекольному. Автор усім відомого вірша «Любіть Україну» народився у Дебальцевому, а його юнацькі роки і становлення пройшли у Лисичанську.
Сучасний Лисичанськ, унаслідок серйозних трансформацій останніх десятиліть переживає не кращі часи. Багато підприємств просто ліквідовано або їх діяльність призупинена. Але люди, які становлять найбільшу цінність цього краю і допомогали мені з ним знайомитися, залишилися щирими і добрими».
Сергій Голятін, «Природа і суспільство», №3-10.02.2017 року
Підготував Олександр Мазан, прес-служба ПАТ «Лисичанськвугілля», 27 лютого 2017 року
