Город
Як парость виноградної лози
Плекайте мову.
Пильно і нестанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам…
Мова – не тільки засіб спілкування. Це етнічна категорія, що притаманна кожному народові. Саме нашій мові довелося пройти тернистий шлях знущань, катувань кращих представників інтелігенції. Усе наше життя – у рідній мові, уся наша історія и все наше майбутнє. Українською мовою написані твори Котляревського і Шевченка, Франка і Лесі Українки, Нечуя-Левицького і Коцюбинського, які Україна буде пам’ятати завжди. За мову «мужицьку» не раз на коліна ставали вони. Усі чудово пам’ятають ті часи, коли українська мова майже перестала звучати в містах. Українці за походженням почали соромитися спілкуватися рідною мовою, заміняли її російською. Це була пряма відмова від батьківського коріння. Ми входимо в життя з рідною мовою, з нею стійко переживаємо суспільні негаразди й радість пізнання нового. Мова – це ніби матір. Як можна забути рідну матір, яка виростила тебе, викохала, поставила на ноги?
Впродовж свого існування нація переживає занепад і піднесення. Чого саме буде більше, залежить від здатності зберігати і правильно використовувати спадщину батьків. І матеріальну, і духовну. Василь Сухомлинський писав: «Щоб любити – треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити». Для нас, українців, вона єдина й безцінна, адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якого ми виростаємо, яким ми живемо, завдяки якому маємо право милуватися й пишатися рідним краєм, повторюючи слова Максима Рильського: «Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов».
Пишаюся тим, що я – українка. Люблю і ціную свою рідну мову. Але чітко усвідомлюю, що цього замало. Треба робити все для її піднесення.
Валерія Токарєва, м. Привілля, студентка 4-го курсу філологічного факультету Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка
