ДО 200-РІЧЧЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Просмотры 1 146

Город

Вона просто приголомшила своїм виступом. Ви коли-небудь чули Шевченків «Заповіт» ромською (циганською) мовою? А я чув. Та ще декілька десятків юних лисичанських читців та поетів за батьками чули. На жаль – і все. Місцеве телебачення з радістю «крутить» Борю Моїсеєва, а на Шевченка та наших юних талантів  у них – «нє фармат». А потім ми дивуємось, звідки у нас «тітушки» и чому місцеві маргінали так зненавидять все українське.  Як міг, зробив відео цього Шевченкового конкурсу, який спробуємо викласти на сайті «Лисичанский Наблюдатель». Ось там можна буде послухати «Заповіт» не тільки циганською, а й братньою білоруською. А ще Настя Катериніна (школа №8), крім «Заповіта» циганською, прочитала українською свій прозовий твір «Талант світового рівня», який я і пропоную вашій увазі.

                                           Талант світового рівня

           Люблю подорожувати. І як це  не  дивно  —  полюбляю саме дорогу.  Коли  дивишся у вікно, спостерігаєш, як пролітають  села і міста,  а ти  думаєш про своє,  і ніхто не в змозі тебе відірвати від власних думок.  Подорожуючи, люблю читати книжку. Кожна мандрівка  в моєму  житті  пов’язана з якоюсь книгою.  Пам’ятаю поїздку до Києва  п’ять років тому. Це був «Маленький принц»  Екзюпері.  Минулого літа  зі мною мандрував роман Михайла Булгакова «Майстер та Маргарита». Я ще й досі під враженням цього творіння.  За останній час нова книга до рук мені так і не потрапила, тому, недовго думаючи, схопила «Кобзаря» з полиці:  що-що,  а вірші Шевченка  можу перечитувати  декілька разів.

          Відкриваю цю стару невелику, на перший погляд, книжечку  і згадую, як ще дитиною слухала дідуся. Він, як мені  здавалося,  знав її  назубок.   Це, безперечно, була  настільна  книга  нашої родини. Хоча спочатку відносини з  «Кобзарем»  були не найкращі: мені завжди забороняли його чіпати і все моє дитинство  ховали на вищих полицях шафи, що мене дуже ображало. Але  яке було свято, коли  батьки  на мій  десятий  день народження подарували свого  кишенькового «Кобзаря».  А вже через місяць я  надокучала усім  рядками вічних  Шевченкових творів. Бувало,  ми з дідусем  змагалися, хто більше знає напам’ять віршів,  він завжди мені  піддавався, тішачись і підхвалюючи мене.

…Посміхаюсь.

           Після смерті дідуся в нашій родині все частіше почали  розмовляти про зарубіжних  письменників: Шекспіра, Кіплінга, Стендаля,  Бальзака, Толстого,  Достоєвського.  А я продовжувала самотужки долати поеми  Кобзареві. Звичайно, не все розуміла, але так шкода було Катрі з її сином, хвилювалася за долю Яреми. Так хотілося, щоб  він залишився з Оксаною.

      Мої думки перервав голос провідника, який сповіщав про прибуття потяга на кінцеву станцію. Поїзд зупинився, на пероні люди ринули до вагонів, зустрічаючи  родичів, знайомих та друзів. Там, за вікном, чекав Будапешт, з його неповторною культурною спадщиною.  До мене підійшов гід нашої групи:

—          Час  виходити ,  чекатиму  вас на  пероні за декілька хвилин.

   Я  піднялася з місця, зібравши речі, вийшла на перон. На вулиці екскурсовод уже активно розповідав, що на нас чекають неперевершені музеї, культурні проспекти,  театр,  історичні пам’ятки   та оглядова екскурсія  містом.

     Після відвідування  церкви святої Єлизавети ми вийшли на головний проспект міста. Гід поглянув на годинник  і  сказав, що в нас є година, щоб трохи погуляти самостійно.  Уся  група  відразу розійшлася у справах. Деякі  пішли в напрямку музичної крамниці, щоб  купити диски нових рок-музикантів.  Дівчата   —  до брендових крамниць по обнови, хтось обирав подарунки рідним та друзям. Я,  не роздумуючи, зайшла в першу ж книгарню.

               Запах свіжонадрукованих книг  і чистого паперу  захоплює мене з головою  і хочеться  закутатися в ковдру, щоб перечитати всі книжки. Ненароком мій погляд упав  на  книжку в червоній палітурці  —  «Kobzar» — великими золотистими  літерами  вибито назву книги. І вже книга у мене в руці,  а іншою я дістаю  свій «Кобзар».  Листаю, і кожен аркуш, немов частинка рідної землі, перегортаю і читаю завчені  в школі рядки англійською. Бо «Kobzar» був написаний саме англійською мою і виданий лише три роки тому.  На обличчі з’являється посмішка,  що  привертає  увагу  продавця. На вигляд йому не більше двадцяти п’яти. Худорлявий, високий, спортивної статури  чоловік,  з довгими руками, що мене дуже вразило. Він, не поспішаючи, підходить до мене  і  на ходу  читає  вірш Тараса Шевченка українською. Безсумнівно, дуже дивна вимова, та є англійський акцент , але неможливо не помітити його зусиль. На його обличчі – ейфорія. Можна припустити, що в цей момент  людина щаслива.  Я, певна річ,  розумію, що це  «Думка»  і вже разом з ним, уголос, різними мовами  ми промовляємо  доволі знайомий вірш:

                        Тече вода в синє море,

                        Та не витікає;

                        Шука козак свою долю,

                         А долі немає.

             Ми одночасно зупинилися, але в душі обох переповнюють емоції. Я трохи поспілкувалася з Антоном, хоча справжнє його ім’я — Antal.

—          Просто  так зручніше, — пояснив він мені, — спілкуватися з туристами зі Сходу.

              Від мого нового знайомого я дізналася, що його батько — українець, який імігрував до Будапешту з усією родиною 30 років тому.  Невдовзі українські традиції та мова в його родині  вгасли, залишаючись лише в розповідях старої бабусі про «малу батьківщину». А він, захоплений спогадами  бабусі, власними силами намагається  пізнавати все більше і більше. Збирає гроші, щоб відвідати міста, про які стільки читав.  Тому зараз він невміло підбирає українські   слова , щоб висловити свою думку.

                    За розмовою   я зрозуміла,  що дуже багато українців приїжджає  до  Будапешта,  але багато хто женеться за красивими речами і рідкісними враженнями. Деякі з туристів заходять до книжкової крамниці, але також частіше   запитають класиків зарубіжних  письменників, що дуже засмучує  його. Невдовзі Антон  запропонував  прогулятися. Ми вийшли з крамниці і, розмовляючи, пройшли декілька вулиць. Повернувши востаннє,  побачила  великий пам’ятник  Тарас Шевченку.

       Затамувала подих: ось ВІН —  митець всесвітнього значення — неповторний та неперевершений. Дивлячись на пам’ятну споруду, відзначаю, як  точно передає скульптор  обличчя  Тараса Григоровича. Суворість погляду очей, які наче спостерігають за  подіями й ніби намагаються розпізнати земляків, щоб довідатися, яка вона нині – Україна.

 У цей час до пам’ятника підбігла дівчинка і поклала квіти, уважно вдивляючись у виразний погляд письменника.  Для мене  дивним було те, що  біля пам’ятника лежало дуже багато квітів. Серце наповнилося гордістю за  те, що саме на моїй Батьківщині діяв, писав, творив  могутній Пророк , якого шанують у всьому світі, незважаючи на те, що тут не ступала його нога. Ми з Антоном читали «Заповіт» двома мовами одночасно, збираючи людей біля себе, але це було так приємно, надихало на діяння. Сльози самі  накотилися на очі, я дивилася в очі митцю, нібито  даючи обіцянку, пам’ятати пророчі слова  « чужого научайтесь і свого не цурайтесь».

             Всю дорогу додому  я мовчала,  збираючись з думками. Не могла повірити, що  навіть на відстані 1134 кілометрів від Батьківщини Шевченка  знають і поважають. У руках в мене  лежав англійський «Kobzar», який мені залишив  новий  знайомий. У такі хвилини розумієш, що  роки невласні перед талантом людини. І через віки зберігаються   лише найкращі спогади.  Істинний патріот своєї країни, яку він так палко любив, живучи далеко від рідної землі,  навчив усіх любити батьківське слово, материнську мову і подарував  світу  найкращу свою книгу. Хочеться сказати всім і кожному: «Цінуймо, що маємо! Шануймося! Бережімо надбане віками – нашу мову і Тарасове слово!»

)

Анастасія Катериніна, Лисичанськ, 2014 рік

Підготував Олександр Мазан, 10 березня 2014 року

(на фото – пам’ятник Тарасу Шевченку в Будапешті)

Запись опубликована в рубрике Город. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.