«Лисичанскуголь»
«История и краеведение Донбасса»
СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «НЕВИЧЕРПНИЙ АРХІВ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ» (частина 3)
«Музей історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля» продовжує серію матеріалів з історії нашого краю.
В рік 120-річчя нашого великого земляка Володимира Сосюри, в біографії якого була й невеличка гірнича сторінка, пропоную вашій увазі декілька публіцистичних матеріалів про Сосюру. Зокрема, зі збірки кращого знавця творчості Володимира Миколайовича – літературознавця Сергія Гальченка, яка вийшла 2012-го у видавництві «Апотол» в Києві під назвою «Скарби літературних архівів». Сьогодні ми з вами ознайомимся з третьою частиною статті «Невичерпний архів Володимира Сосюри»…
(продовження)
СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «Невичерпний архів Володимира Сосюри» (частина 3)
…Перші чотири розділи поеми Володимира Сосюри «Мазепа» були надруковані в журналі «Життя й Революція» (1929, №1, стор.3-15). Після віршованого роману «Тарас Трясило» це був другий твір на історичну тему, якому, на жаль, не судилося бути повністю надрукованим за життя автора, а його творча історія розтяглася більше, ніж на три десятиліття. У названому журналі друкувався лише початок твору із присвятою І.Микитенку, написаний у Харкові влітку 1928 року, а над рештою розділів (V-XXVI), прологом і епілогом поет працював у 1959-1960 роках. Пояснення причини такої тривалої перерви подає сам Володимир Сосюра в автобіографічному романі «Третя Рота»: «Я почав писати поему «Мазепа». Уривок з неї, власне, початок, я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема! Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолював це биття Микитенко і Кулик».
Щодо цього «биття» робив пояснення й уточнення син І.К.Микитенка – Олег Микитенко – у статті «Друзі чи супротивники?» («Київ», 1990, №2, стор.138-149). Там же автор статті згадує те, що в архіві його батька є «рукописний зошит з текстом поеми «Мазепа» і двома віршами». «Текст (фрагменти поеми «Мазепа» — примітка Сергія Гальченка), — як пише Олег Микитенко, — займає 43 сторінки, всього на них міститься 491 рядок поеми, а також понад 60 закреслених автором. Це, без сумніву, первісний авторський текст твору. На таку думку наводить і те, що окремі рядки (біля тридцяти) в публікації журналу «Життя й Революція» звучать інакше, ніж у рукописі, і те, що деяких фрагментів, які є в журнальному тексті, в зошиті немає». Олег Микитенко вперше опублікував за автографом 111 рядків окремої частини поеми «Мазепа» з підзаголовком «Провал». До історії тексту твору цей фрагмент має дуже важливе значення, оскільки з 20-х років ніяких автографів цієї поеми досі не виявлено.
Із раннього варіанту поеми зберігся лише її «ембріон» — початок із чотирьох розділів, який Володимир Сосюра включив до редакції, завершеної в 1959-1960 роках. Усі наявні в архіві поета тексти поеми – це переважно машинописи з авторськими правками і вставками. У переважній більшості авторизованих примірників тексту зазначено місце і дату написання твору: «Святі Гори – Харків (літо 1928-літо 1930), Київ (осінь-зима 1959, зима-весна 1960 року)» (ЦДАМЛМУ, ф.44, оп.2, №6, арк..136). Можливо, автор згодом помилково зазначив, що й далі працював над поемою навіть у 1929-1930 років, оскільки в його архіві не збереглося жодних слідів цієї роботи. Остання редакція поеми має авторську присвяту дружині – Марії Гаврилівні Сосюрі, синові та онукам:
Марії – дум блакитні висі,
Мої дерзання золоті…
Й Володі, Льоді та Орисі
Що нас продовжують в житті.
(ЦДАММЛУ, ф.44, оп. 2, №1, арк.2).
Особистість видатного українського гетьмана Івана Мазепи привертала увагу багатьох письменників і вчених, починаючи від Вольтера, Байрона, Гюго, Словацього, Рилєєва, Пушкіна, закінчуючи романами Ф.Булгаріна й Богдана Лепкого. Висвітлення діяльності Мазепи дореволюційною й радянською історичною наукою не можна вважати достатньо повним і об’єктивним: проголошена церквою анафема діяла з однаковою силою і на тих, хто таврував його як «зрадника» Петра I, і на тих, хто бачив у спілці з Карлом XII позитивні сторони. Переважна більшість істориків і письменників не змогла уникнути тенденційності в оцінці цієї складної і суперечливої особистості, а дехто переходив на звичайну лайку.
Володимир Сосюра, на відміну від деяких попередників, по-своєму трактує образ Мазепи. Не ідеалізуючи його як неординарну особистість, проте творить, насамперед, художній образ, а не політичний портрет гетьмана. Автору не можна дорікнути в незнанні історичних чи літературних джерел, що, очевидно, й дозволило йому уникнути тенденційності у вирішенні цієї складної проблеми. Український поет, як ніхто інший, намагається розкрити психологію особистості Мазепи, щоб вияснити для себе й читача не лише мотиви розриву із царем, а й показати справжнього борця за суверенну Україну. Не всі авторські спроби подати об’єктивну картину тогочасної дійсності з позицій сьогодення можна вважати вдалими, чому спричинилася, можливо, й багатолітня перерва між написанням окремих частин твору, але щирість, відвертість і громадська мужність у розмові з читачем про найскладніші періоди історії України – це головні ознаки твору.
Поема Володимира Сосюри «Мазепа» ще до повної публікації поширювалася серед читачів як за авторськими примірниками, так і в списках. Зокрема, в одному з таких примірників, що згадується в статті В.Яременка «Малий штрих до великої проблеми, або Материк його душі», є присвята письменнику В.Минку:
Дарую вам свою «Мазепу»,
Що впав офірою Москви.
Бо лицарів чубатих степу
Мені нагадуєте Ви.
(«Київ», 1990, №8, стор.67).
В.Яременко публікує там же і текст вступу до поеми «Мазепа», скопійований у 60-х роках за примірником, що зберігався у професора А.П.Іщука. Текст цього вступу відсутній в архіві Володимира Сосюри.
Уперше повний текст поеми опубліковані в журналі «Київ» (1988, №12, стор.77-107) із супровідною статтею-дослідженням Юрія Барабаша «Іван Мазепа – ще одна літературна версія. Про поему Володимира Сосюри «Мазепа».
Неопублікованими за життя Сосюри залишилися поеми про релігійну тематику: «Каїн» (1948), «Мойсей» (1948), «Христос» (1949), «Ваал» (без дати написання, але, ймовірно, 1948-1949 роки).
Усі названі твори надруковано в журналі «Київ» в 1990-1997 роках. На нашу думку, їх (за винятком поеми «Каїн») варто друкувати лише в академічному зібранні творів поета, оскільки художня невикінченість цих поем дається взнаки.
Через кілька десятиліть, у складний повоєнний час, коли вже розкритиковані були в 1947 році Максим Рильский, Юрій Яновський та І.Сенченко, Володимир Сосюра звертається до біблійної тематики, пишучи в 1948-1949 роках поеми «Каїн», «Мойсей», а потім «Христос» та інші, знаючи, напевно, що вони не можуть бути надруковані «в роки золотого, кривавого Тамерлана» (так він згодом назве епоху сталінського терору в листі до свого грузинського друга Георгія Наморадзе).
Поема «Розстріляне безсмертя», як зазначено в рукописному та машинописному варіантах (ЦДАМЛМУ, ф.44, оп.2, №14-16), була написана навесні 1960 року. Зберігся загальний зошит із автографом початку поеми (22 аркуші), де є первісні варіанти перекресленої назви твору («Махно», «Примаков») і визнано остаточний («Розстріляне безсмертя»). З приводу другого заголовку є й авторське пояснення у тексті цього ж чорнового незавершеного варіанту поеми:
Такий то я, мої брати, —
Хотів писати про Махна,
А написав про Примакова…
(ЦДАМЛМУ, ф.44, оп.2, №15, арк.12 зв.)
Але авторський задум розширювався в процесі роботи над твором. Згадавши про репресованих письменників, державних і партійних діячів, Володимир Сосюра намагався в поетичній формі увічнити десятки імен, які на той час поверталися із небуття. Не обминув він і тих, про кого «забули» в часи хрущовської відлиги (Микола Хвильовий, М.Яловий), і перейшов навіть до своїх живих сучасників. В поемі є чимало цікавих сторінок, гідних високого поетичного таланту Сосюри, але, на жаль, там є і слабкі місця, де йдеться про Олеся Гончара, М.Руденка, А.Хижняка, М.Равлюка та інших. Згадки про них мають дуже суб’єктивний характер.
У журналах «Україна» (1988, №1, стор.8-9) та «Вітчизна» (1988, №1, стор.93-107) були надруковані фрагменти цієї поеми. Журнальна публікація у «Вітчизні» — це лише третина повного тексту твору, але навіть таке оприлюднення викликало невдоволення в одного з «героїв», про що треба сказати ширше. У передмові до публікації нами було дано таке пояснення: «Героєм поеми став П.Г.Воробйов – колишній начальник Укркниготоргу, «заслуги» якого в скороченні тиражів видань українською мовою і дістали належну оцінку Володимира Сосюри» («Вітчизна», 1988, №1, стор.92). П.Воробйов звернувся до редакції журналу з протестом, погрожуючи притягнути публікатора до судової відповідальності нібито за наклеп. Пізніше редакція журналу надрукувала спростування П.Воробйова («Вітчизна», 1988, №5). Втім, сама характеристика Воробйова ідентична як у рукописному, так і в авторизованому машинописному варіантах. До того ж серед рукописів Володимира Сосюри є ще дві епіграми на Воробйова («Небезпека» і «Ще є, щенята зінські…») та поетичне послання міністрові культури України Р.Бабійчуку, в яких подається різко негативна характеристика цього чиновника. Для прикладу варто навести хоча б одну епіграму:
Небезпека нашій мові
Знов загрожує… Ножі!
Ріжуть, ріжуть воробйови
Українські тиражи!..
Звичайно, причетним (більшою чи меншою мірою) до колишньої владної еліти сьогодні неприємно читати такі критичні пасажі (не самі ж, ми, мовляв, це робили)… Об’єктивно коїлася-таки та напруга над українською літературою й мовою, і причетні мають визнати і свою частку вини, — настав час відповідати і за свої вчинки. А поет, крім того, писав не заднім числом. Він мав громадянську мужність в ті роки виступити зі своїм болем і гнівом. Володимир Сосюра робив спроби, де вважав за потрібне, пом’якшити деякі місця. У цьому можна переконатися, вивчаючи один із машинописних варіантів, де ним вилучені різко негативні характеристики Михайла Стельмаха, А.Хижняка та інших письменників. Із записної книжки (ЦДАМЛМУ, ф.44, оп.1, №93) автор не включив до остаточного варіанту різко негативні характеристики Л.Новиченка та М.Шмоги, переробивши згодом ці фрагменти текстів на епіграми.
Безумовно, поема «Розстріляне безсмертя» — це твір, в якому непропорційно поєднані талановито написані фрагменти та сторінки, повна її публікація посяде своє місце в академічному виданні.
Чимось подібною за змістом до поеми «Розстріляне безсмертя» є поема «Слово» (без дати, написана орієнтовно на початку 60-х років), в якій Сосюра дає негативні характеристики своїм сучасникам: Я.Городському, М.Тардову, Х.Гільдіну, Івану Ле, Г.Полянкеру, Пріцкеру, Л.Смульсону, Андрієві Малишку, Олександрові Корнійчуку, Н.Рибаку і дещо стриману, хоча з деякими доріканнями («З народом треба злитись вам, а не звисать мостом до нього») Павлові Тичині. Цей твір присвячено поету І.Гончаренку, а, тому, звичайно, про нього сказані лише теплі слова. У доброзичливому тоні Сосюра говорить про Максима Рильського («Максим Тадейович! Мій брат! Людина! Світла ти людина, і слів, і діл аристократ. Це не Бажан і не Тичина»), М.Гарцмана. Останній, наприклад, удостоївся поваги у Сосюри, бо живе «у підвалі з двома дітьми і без штиблет, хоч він справжнісінький поет. Поет, як кажуть, то від Бога. Куди там Феферу до нього!…»
Переважна більшість письменників була наділена негативними характеристиками за те, що жили, на думку Володимира Сосюри, у розкішних п’ятикомнатних квартирах, одержували високі гонорари, незважаючи на свої скромні літературні таланти.
Олександр Мазан, фахівець «Музею історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля», 25 травня 2018 року
