«Лисичанскуголь», «История и краеведение Донбасса»
СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «НЕВИЧЕРПНИЙ АРХІВ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ» (частина 2)
«Музей історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля» продовжує серію матеріалів з історії нашого краю.
В рік 120-річчя нашого великого земляка Володимира Сосюри, в біографії якого була й невеличка гірнича сторінка, пропоную вашій увазі декілька публіцистичних матеріалів про Сосюру. Зокрема, зі збірки кращого знавця творчості Володимира Миколайовича – літературознавця Сергія Гальченка, яка вийшла 2012-го у видавництві «Апотол» в Києві під назвою «Скарби літературних архівів». Сьогодні ми з вами ознайомимся з третьою частиною статті «Невичерпний архів Володимира Сосюри»…
(продовження)
СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «Невичерпний архів Володимира Сосюри» (частина 2)
…До повоєнних найповніших видань творів поета не включалися вірші й поеми, де був правдивий опис подій громадянської війни в Україні (найкраще це описано у призабутих споминах «З минулого», опублікованих у журналі «Червноний шлях» 1926 року, а згодом частково включених до автобіографічного роману «Третя Рота»), де йшлося про національні питання чи про репресованих діячів науки, культури тощо. Але у Володимира Сосюри, як, очевидно, ні в кого з українських письменників, була досить значна кількість неопублікованих творів, про які не можна сказати, що вони написані для шухляди, оскільки автор не утримувався від їх оприлюднення – читав своїм друзям і навіть давав переписувати. Про деякі з цих творів варто сказати ширше.
У романі Володимира Сосюри «Третя Рота» згадується його поема «Махно»: «Я написав поему «Махно», за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане. І в цій поемі я згадую Примакова, переможця Махна (…)Примакову я читав Махна і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе». Текст поеми в архіві Володимира Сосюри не зберігся. У першому варіанті рукопису поеми «Розстріляне безсмертя» (1960) твір мав назву «Махно». Очевидно, Володимир Сосюра мав намір поновити по пам’яті твір, над яким працював ще в 1924 році, а, точніше, написати «нову» поему про Махна:
Безумство бурі світової
Одгуркотіло вже давно…
Ти знов стоїш переді мною
Й в поему просишся, Махно!
Ти просиш (зір твій, наче жало…)
Поему написать нову,
Бо першая давно пропала
В сумних архівах ГПУ.
У третій книзі спогадів Юрія Смолича «Розповіді про неспокій немає кінця» є найширша згадка про поему «Махно», а також пояснення, чому саме поет «стільки випив горя» за неї: «Рік пізніше Володя написав поему «Махно». То була «бомба» в літературному середовищі – і Блакитний знову люто картав Володю. Я при цьому присутній не був, але на «збіговиську» «гартованців» у редакції «Вістей». В тому ж кабінеті Блакитного, вибухла запальна дискусія: Володя якраз прийшов від тодішнього комісара освіти Шумського, який дав Сосюрі доброго прочухана. Поему Володя кілька разів переробляв та переписував. Повністю вона надрукована не була, не дописана й до кінця. З’явилися, либонь, лише окремі з неї уривки (…) Поетична сила поеми була величезна. Можливо, ця втрачена поема була одним з найдужчих Сосюриних творів. Не забути рядків, якими після вступу зачиналася поема:
Шумлять і клени, і тополі,
Лиш не шумить один перон:
Лежить зарубаний за волю,
Лежить зарубаний за трон…
Перші рядки поеми «Махно» були, здається, такі:
Тебе не бачив і не знаю,
Ну, як в архівах ГПУ
Тебе знайти?
Текст цієї недокінченої – в машинопису – поеми Володька подарував був і мені, як, очевидно, ще багатьом товаришам. На превеликий жаль, у подальших життьових перипетіях цього рукопису не стало» (Юрій Смолич. «Розповіді про неспокій немає кінця». Київ. «Радянський письменник». 1972. Сторінки 79-81).
У 1988 році в домашньому архіві Смолича нами було виявлено конверт, в якому зберігалося кілька аркушів, списаних каліграфічним почерком Володимира Сосюри червоним атраментом. Заголовок: «З поеми «Махно», а далі – шістнадцять чотирирядкових строф, а після – останній підпис, дарчий напис і дата: «В.Сосюра. З великою пошаною й дякою за пораду т.П.Панчеві. В.С.25.11.24. Харків». На конверті, в якому зберігалися автографи Сосюри, є напис рукою Петра Панча: «Із поеми «Махно» В.Сосюри (оригінал)». Очевидно, цей оригінал подарував Юрію Смоличу Петро Панч після ознайомлення із третьою книгою спогадів, що вийшла у 1972 році, де в споминах про Сосюру йшлося найбільше про цю поему.
У бібліографічному покажчику Яшека і Лейтеса «Десять років української радянської літератури» (Харків, 1927) є дві позиції, на підставі яких можна судити про публікацію фрагментів поеми (чи, можливо, задумуваного роману):
«Махно» (уривок із поеми). 1924. «Жовтневий збірник», стор.7-14.
«Махно»: «Над морем сидів і хитався од болю». 1924. «Червоні квіти», №6, стор.12-13.
Розшукати першу публікацію досі не вдалося.
Публікації в періодиці останніх років досі не відомої спадщини Володимира Сосюри, а також згадки автора цієї статті в пресі та у виступах по радіо про втрачену поему «Махно» привернули увагу учителя-пенсіонера Олександра Тихоновича Лебідя з містечка Прилуки на Чернігівщині, який скопіював текст цього твору, за винятком епілогу, ще в 1928 році у селі Дмухайлівці на Дніпропетровщині за текстом Карпа Гупала. Останній навчався у 1923-1925 роках у Харківському інституті народної освіти й приятелював із Сосюрою. Проте, свій список Олександр Лебідь подарував Сосюрі в 1937 році в Одесі і зміг частково відтворити текст поеми лише в 1990 році. Оскільки цього тексту немає в автографі Володимира Сосюри, подаємо його за поновленим списком Олександра Лебідя:
Тебе на бачив і не знаю,
Ну як в архівах ГПУ
Тебе знайти?
Берізка має
Так сиротливо на снігу.
А там на волі і на троні,
Сьогодні з нами,завтра – ні,
Скажи, чому ти не червоний,
Кому, кому твої огні?
Це ким розкидано патрони?
Сліди чиїх чобіт, колін?
Одні рубаються за трони,
А другим волі і землі?..
А вітер в відповідь: «Ні-ко-о-о-му…»
А вітер в відповідь: «За всі-і-іх…»
Немає для людей зако-о-о-нів…
Немає для людей межі-і-і…
А другим – ніч у драну хату,
Зола з засмажених долонь.
Ага!
Таким єдина плата –
Через плеча кленка вогонь…
Гуляє вітер в Гуляй-Полі,
Там сонця золоте вино –
Усім одрізав хліба й волі
Веселий батько наш Махно.
Шумлять і клени, і тополі,
Лиш не шумить один перон.
Лежить зарубаний за волю,
Лежить зарубаний за трон.
Тут іде повторення тексту, що є в автографі Володимира Сосюри з архіву Юрія Смолича («Сьогодні свайба у Степана…»), а далі цілком невідомі фрагменти:
Уже не лускають насіння
Баби на призьбах, на дубках,
Тільки вгорі спокійно й синьо,
Тільки вгорі незнаний жах…
Уже і Керенський, і Троцький –
Один погас, другій зійшов.
І голосний гудок заводський
Побідно далі розколов.
Був у Махана смуглявий хлопець
Його найвірний ад’ютант.
Чудний якийсь, а діло робить
Веселий синьоокий Ян.
Ян із Познані, та війною
Його закинуло в Донбас…
Ну й Ян з усмішкою ясною,
Ну й Ян – пропаща голова.
Уже в душі не пекло Данте,
Уже в душі не чорний шал.
Замість Кропоткіна і Канта
На етажерці «Капітал».
У Примакова чорні брови,
У Примакова губи-квіт.
Але од нього слів любові
Не дочекатися тобі.
І знов в душі той чорний шал…
Тобі Кропоткіна і Канта
Хіба замінить «Капітал».
(Махно впізнає Ганну. З новою силою «любов ударила Махна»).
Ну, хлопці, в нас весілля два –
Одружим Яна і Тетяну –
Оце такі мої слова.
Прийшов до хлопців невідомий,
А вміє, як вона рубать.
Лице знайоме й незнайоме.
В лице – одрубані слова.
А хлопці – блиск, а хлопці — буря:
Живе хай батько наш Махно!
Веселий синьоокий джура
Махнові подає вино.
Коли його нагнали білі,
Він зачепився за кущі.
Тугі жіночі перси білі
На сонці блиснули на мить.
— Так заливайся ж, балалайко,
Нехай копійкою життя…
Хай день, а вільний буду я!
Пропуски в тексті, фрагменти якого не міг згадати Олександр Тихонович Лебідь, були позначені рядком крапок, а в дужках ним же передано зміст того, що не зберіглося в пам’яті…
(далі буде))
Олександр Мазан, фахівець «Музею історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля», 22 травня 2018 року
