«Лисичанскуголь»
«История и краеведение Донбасса»
«ВОЛОДИМИР СОСЮРА — СПІВЕЦЬ ПЕЧАЛЬНОГО ОБРАЗУ УКРАЇНИ» (частина 1)
«Музей історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля» продовжує серію матеріалів з історії нашого краю.
В рік 120-річчя нашого великого земляка Володимира Сосюри, в біографії якого була й невеличка гірнича сторінка, пропоную вашій увазі декілька публіцистичних матеріалів про Сосюру. Зокрема, зі збірки кращого знавця творчості Володимира Миколайовича – літературознавця Сергія Гальченка, яка вийшла 2012-го у видавництві «Апотол» в Києві під назвою «Скарби літературних архівів». Сьогодні ми з вами ознайомимся з першою частиної статті «Співець печального образу України». Цікаво, що деякі біографічні подробиці автора, пов’язані з іменем Сосюри, нам добре нагадують події останнього Майдану. Тоді – 50 з лишком років тому — саме вірші Сосюри стали каталізатором тих буремних подій, багато років замовчуваних радянським режимом.
Сергій Гальченко. «Співець печального образу України»
«Пригадується, як ще в студентські роки, у другій половині шістдесятих ми мало не з-під поли читали деякі твори Володимира Сосюри («Любіть Україну», «Юнакові»). Деякі поезії вже тоді ходили по руках, поширювалися в списках. 22 травня 1967 року під вечір біля пам’ятника Тарасу Шевченку в Києві зібралося багато людей – переважно студентської молоді. Читали твори Кобзаря, співали пісень на його слова. Не було промов і національних прапорів, але всіх читців фотографували, а поміж натовпом нишпорили якісь люди в цивільному, а навколо Шевченківського скверу, як з’ясувалося потім, було чимало міліції. І от один із виступаючих почав читати вірш Володимира Сосюри «Юнакові». Загальна атмосфера була напруженою. Представники влади намагалися стягти когось із газону, а той навмисно (демонстративно!) з нього не сходив. Зрозуміло, що шукають привід для конфлікту, провокуючи на це тих, хто зібрався вшанувати пам’ять Тараса Шевченка. Лунає поезія Володимира Сосюри, а до читця наближається (газоном!) кілька міліціонерів високого чину.
О мово рідна! Її гаряче
Віддав я серце недарма.
Без мови рідної, юначе,
Й народу нашого нема.
Поглянь! Ідуть сини Росії…
І тут сини, чи, точніше, прислужники Росії скрутили виступаючого і потягли до машини. Туди ж волочили ще кількох людей, без сумніву, спровокованих на конфлікт із блюстителями влади. Натовп ринув від пам’ятника в бік червоного корпусу університету, але машини вже зникли. Трохи вгамувавшись, люди знову повернулися до пам’ятника, і, порадившись, гуртами вирішили піти до будинку Центрального комітету Компартії України, щоб висловити свій протест тодішньому першому секретареві Петру Шелесту. Пішли групами тротуаром униз по бульвару ім. Тараса Шевченка , але на розі кожного кварталу були міліцейські пікети, а тому доводилося переходити на протилежний бік вулиці.
Був пізній вечір, але на Хрещатику в цю пору ще завжди людно. Перехожі зупинялися, цікавилися, що це за групи (загалом – близько ста осіб) прямують у напрямку консерваторії. Вгору по вулиці ім. Жовтневої революції (теперішній Інститутській) піднімалися більш-менш скупчено, але дорогу знову перепиняли міліцейські пікети, а в напрямі ЦК шугали одна за одною міліцейські і поливальні машини. До «Білого дому» дійти не вдалося: міліція зуміла взяти в кільце демонстрантів, притиснувши їх до одного з будинків. У під’їздах, у підворіттях – всюди була міліція і люди в цивільному. Кільце було настільки щільним, що в гурті хтось знепритомнів. Поливальні машини, що стояли за міліцейським кордоном, готові були «освіжити» протестантів, які вимагали звільнення заарештованих і зустрічі з першим секретарем ЦК і міністром внутрішніх справ. Приїхав на лімузині якийсь дебелий чолов’яга у вишитій сорочці, прохав розійтися, обіцяв задовольнити одну вимогу – звільнити заарештованих. Нарешті зійшлися на тому, що звільнених привезуть до пам’ятника Тарасові Шевченку, куди ми знову всі повернемося. Так воно й сталося десь за північ, бо в студентський гуртожиток ми поверталися пішки – була друга година ночі і транспорт вже не ходив.
В наступні двадцять років 22 травня – у день пам’яті Кобзаря – біля його пам’ятника горланили потужні репродуктори, що не було чути людського голосу. Так започаткувався гучний фестиваль «Київська весна», а кожного, хто поклав квіти до підніжжя, обов’язково фотографували.
Не варто стверджувати, що саме поезія Володимира Сосюри стала причиною того травневого конфлікту, адже то було протистояння двох сил – нечисленної, переважно студентської молоді, яка кинула виклик тій людожерській системі, що після короткотривалої «хрущовської відлиги» нагулювала жир для здійснення нових репресій, розпочатий в середині шістдесятих років.
Творчий шлях Володимира Сосюри, як і багатьох великих талантів, у добу тоталітаризму був складним, а в окремі періоди життя – драматичним і, навіть, близьким до трагізму. Його особистий драматизм полягав у тому, що він був козаком петлюрівської армії, в 1918-1919 роках брав участь в українських визвольних змаганнях. Можливо, саме це спричинило пізніше до роздвоєння унікального ліричного таланту: він стає поетом – співцем революції, котру в свої споминах «З минулого» (розділ «Проти червоних») відверто називає «жовтневим переворотом». Cосюра змушений був писати те, що вимагала система: продукувати твори «на злобу дня», творити «календарну» поезію – «жовтневі» і «першотравневі» вірші тощо. Але впродовж свого творчого життя він не міг приховати в собі те, що розкрило найкращі грані його поетичного таланту…
(далі буде)
Олександр Мазан, спеціаліст «Музею історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля», 1 травня 2018 року
