Просмотры 103

«МУЗЕЙ ИСТОРИИ ГОРНОГО ДЕЛА ЛИСИЧАНСКОГО КАМЕННОУГОЛЬНОГО РАЙОНА» ПРЕДСТАВЛЯЕТ (выпуск 9)

«Лисичанскуголь»

«История и краеведение Донбасса»

СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «НЕВИЧЕРПНИЙ АРХІВ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ» (частина 1)

«Музей історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля» продовжує серію матеріалів з історії нашого краю.

В рік 120-річчя нашого великого земляка Володимира Сосюри, в біографії якого була й невеличка гірнича сторінка, пропоную вашій увазі декілька публіцистичних матеріалів про Сосюру. Зокрема, зі збірки кращого знавця творчості Володимира Миколайовича – літературознавця Сергія Гальченка, яка вийшла 2012-го у видавництві «Апотол» в Києві під назвою «Скарби літературних архівів». Сьогодні ми з вами ознайомимся з третьою частиною статті «Невичерпний архів Володимира Сосюри».

 

СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «Невичерпний архів Володимира Сосюри» (частина 1)

 

 

Творча спадщина Володимира Сосюри набагато повніша, ніж її досі знав наш читач. Про це свідчать публікації, що почали з’являтися з 1988 року у періодичній пресі та окремі видання творів поета. Їх поява стала можливою завдяки вивченню його архіву. Після смерті Володимира Миколайовича Сосюри архів зберігався в родині поета. Але в 1973 році за наполяганням відповідних органів, занепокоєних поширенням списків деяких поезій, епіграм, поеми «Мазепа» та інших творів, що не включалися до видань, архів було передано дружиною поета Марією Гаврилівною Сосюрою і його сином Володимиром Володимировичем Сосюрою на зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва УРСР. Передача архіву здійснювалася з одночасним укладанням здавального опису, який мав дуже узагальнюючий характер. Автору цих рядків, як тодішньому співробітнику архіву-музею, було доручено підготувати інформацію про таке цікаве надходження до науково-інформаційного бюлетеня «Архіви України», що зумовило необхідність ознайомлення з іще неописаним архівом Володимира Сосюри. Навіть при побіжному ознайомленні з великим масивом матеріалів було виявлено ряд недрукованих віршів, епіграм, поем. З архівних матеріалів був сформований особистий фонд №44, який пройшов науково-технічну обробку і став доступним дослідникам.

У 1966 році через Міністерство закордонних справ України із КДБ Білорусі було надіслано автограф вірша «Навколо радости так мало», написаного в Одесі у 1927 році і подарованого, очевидно, тоді ж автором своєму другові – відомому білоруському поетові Олесю Дударю. Останній пережив три репресії (1929, 1930, 1936 роки) і розстріляний 29 жовтня 1937 року, але автограф Володимира Сосюри, вилучений під час першого арешту, потрапив до архіву ГПУ БРСР і утримувався там до передачі в Україну.

За кордоном зберігається, настільки нам відомо, дуже мізерна кількість рукописів поета, вивезених ще в роки війни (пан Гальченко тут і далі мав на увазі Другу світову війну 1939-1945 років – примітка Олександр Мазан) письменником Аркадієм Любченком (1899-1945) – колишнім президентом та відповідальним секретарем літературної організації ВАПЛІТЕ. Аркадій Любченко на початку війни не виїхав в евакуацію і залишився в Україні. Відомо, що йому в 1943-1944 роках не пощастило уникнути застінків гестапо, але весною 1944-го його було звільнено. Будучи тяжко хворим, він виїхав за кордон, забравши з собою весь ваплітянський архів, але невдовзі (25 лютого 1945 року) помер у Німеччині від складної операціях шлунку. У ваплітянському архіві були не тільки рукописи Володимира Сосюри, а й Павла Тичини, Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Юрія Яновського та багатьох інших членів цієї організації. Їхня цінність, як джерел історії нашою літератури, безумовно, висока, адже то були, переважно, едині примірники-автографи. Зокрема, там зберігається збірка ранніх дванадцяти творів Володимира Сосюри, написаних ним у період з квітня 1918 року по 15 лютого 1919 року. Розвідки Юрія Луцького про ті твори з’явилися в закордонній пресі англійською та українською мовами, а також деякі з них були надруковані у впорядкованому ним виданні «Ваплітянський збірник», що вдруге вийшов у Канаді 1977 року (видання Канадського інституту українських студій). Там же було надруковано цінні матеріали Миколи Хвильового, Юрія Яновського, Остапа Вишні, І.Сенченка, М.Ялового, О. Лейтеса, І.Дніпровського, а також деякі папери до історії ВАПЛІТЕ (протоколи, резолюції, постанови, листування и навіть «Літературний щоденник», в якому письменники записували свої враження). У цьому збірнику надруковано й вірш Володимира Сосюри «Час» із присвятою Миколі Хвильовому, написаний в Одесі на дачі Гадзиньского 13 червня 1926 року. Вірш було подано до альманаху «Вапліте», але, як свідчить примітка Аркадія Любченка, йому було заборонено Головлітом у липні 1926 року.

Отже, найповніше зібрання рукописів Володимира Сосюри зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтв України, де ще чимало творів і листів поета чекають на своїх дослідників. Тексти віршів і поем Володимира Сосюри, як і твори багатьох українських письменників (Павла Тичини, Юрія Яновського, А.Головка, Юрія Смолича та інших) при перевиданнях зазнали редагування чи й вимушених авторських переробок, а деякі залишилися поза найповнішими виданнями (наприклад, поза десятитомником 1970-1972 років). У результаті таких «доопрацювань», а, точніше, пристосувань до відповідних ідеологічних вимог часу, під багатьма творами з’явилися подвійні дати, які, нібито, вказують на час написання:

«Роздули ми горно, ще нерухоме вчора…» (1921-1957),

«Сніг» (1921-1957),

«На Захід, на Захід, на Захід!..» (1921-1957),

«Як сонце до істоми гріє…» (1923-1957),

«У плащі» (1923-1957),

«Вулиці» (1923-1957),

«Сон» (16.12.1924 – 1957),

«Відплата» (1920-1957) та багато-багато інших. Але й такі твори, в яких зроблено істотні правки, але дата доопрацювання не зазначена. У вірші «І пішов я тоді до Петлюри…» (1924) у першій строфі друкувалося спочатку так:

Скільки нас, отаких, попід мури

Од червоної кулі лягло!

Але згодом з’явився інший варіант:

Скільки нас, отаких, через журу

Покидали востаннє село!

Зрозуміло, що у виданнях 30-80-х років не міг друкуватись перший варіант, оскільки в ньому йшлося про розстріли червоноармійцями бійців повстанських загонів чи УНР.

Подвійні дати під творами Володимира Сосюри – це ніби пряма вказівка на те, що вони піддавалися повторному редагуванню. Якщо в поемі «Червона зима» (дата залишилася — 1921 рік) зникли первісні образи («блакитний бій сердець» замінено на «гарячий бій сердець», а «золотосиній сон» — на «золотобарвний», то з деяких творів «випали» строфи). У вірші «Минай, проклята ніч, минай» вилучено четверту строфу:

Криваві коси хмар, мов згадки про минуле.

Обличчя татарви… далекий стяг… Сірко..

Ах… не піду тепер я по садках Стамбулу,

На скелях Хортиці не розкладу огонь…

Навіть у ліричній перлині сосюрівської лірики «Коли потяг у даль загуркоче» (1926-1957) «зникла» передостання строфа:

Вже до серця доходить отрута…

Як старому, минулому жаль…

Путь моя у каміння закута,

І у кожному розі печаль…

До речі, навіть хрестоматійний вірш «Любіть Україну» і досі іноді друкується не за першопублікацією 1944 року, за яку Володимир Сосюра був підданий нищівній і безпідставній критиці в статті «Об идеологических извращениях в литературе», надрукованій в газеті «Правда» 2 липня 1951 року, а за пізнішою, «причесаною» редакцією. В останньому рядку третьої строфи:

Без неї – ніщо ми, як порох і дим,

Розвіяний в полі вітрами…

замінено на:

Між братніх народів, мов садом рясним,

Сіяє вона над віками…

Суттєві смислові правки внесено й до четвертої, п’ятої, сьомої й десятої строф твору, які приглушували його високий патріотичний пафос, применшували любов Володимира Сосюри до України. Але жодне з дотеперішніх видань не подало первісного тексту і твір друкується здебільшого й понині за «кагановичською» редакцією, ніби й досі не зняте прокляття, проголошене у згадуваній горезвісній статті в газеті «Правда»: «Що ж до вірша «ЛюбиУкраину» (йдеться про переклад російською мовою, опублікований у журналі «Звєзда», 1951, №5), то під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера і такі інші». Що ж імен «недругів українського народу» Петлюри чи Бандери, то тут, здається, останнім часом ученими, письменниками і журналістами внесено більше ясності. Ніж це зробили літературознавці й видавці у царині видання спадщини Володимира Сосюри…

(далі буде)

 

Олександр Мазан, фахівець «Музею гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля», 19 травня 2018 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х, х Лисичанскуголь х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *