«МУЗЕЙ ИСТОРИИ ГОРНОГО ДЕЛА ЛИСИЧАНСКОГО КАМЕННОУГОЛЬНОГО РАЙОНА» ПРЕДСТАВЛЯЕТ (выпуск 6)

«Лисичанскуголь»

«История и краеведение Донбасса»

СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «ДО ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ ЗБІРКИ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ «ПІСНІ КРОВИ» (1918)» (частина 1)

«Музей історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля» продовжує серію матеріалів з історії нашого краю.

В рік 120-річчя нашого великого земляка Володимира Сосюри, в біографії якого була й невеличка гірнича сторінка, пропоную вашій увазі декілька публіцистичних матеріалів про Сосюру. Зокрема, зі збірки кращого знавця творчості Володимира Миколайовича – літературознавця Сергія Гальченка, яка вийшла 2012-го у видавництві «Апотол» в Києві під назвою «Скарби літературних архівів». Сьогодні ми з вами ознайомимся з першою частиної статті «До історії створення першої збірки Володимира Сосюри «Пісні крови» (1918)».

 

СЕРГІЙ ГАЛЬЧЕНКО. «ДО ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ ЗБІРКИ ВОЛОДИМИРА СОСЮРИ «ПІСНІ КРОВИ» (1918)

До 90-х роковин від дня народження Володимира Сосюри у 1988 році нами було розпочато публікацію невідомої спадщини поета. Саме ця її частина (поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», автобіографічний роман «Третя Рота» та інші твори) зберігалася в спецфонді Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України і була практично недоступна для вивчення дослідниками, не кажучи вже про її оприлюднення. Опинилася вона там в 1973 році після передачі родиною  поета всього архіву до державного сховища, де його ретельно «проревізували» спеціальні служби. Після такої «ревізії» з’явилися два описи на особовий фонд Володимира Сосюри №44: один —  загальнодоступний  для всіх дослідників, і другий – з літерою «С», тобто секретний, що означало на практиці – доступний лише для тих, хто має допуск, наданий спеціальними службами для роботи із матеріалами таємного характеру. Здається, такі допуски мали лише одиниці з-поміж особливо довірених літературознавців, критиків. Як співробітник архіву-музею, якийсь допуск найнижчої категорії мав і я, але жодного разу як дослідник ним так і не скористався. Та й для чого було користуватися, коли кожну зроблену тобою виписку із так званих «секретних матеріалів» переглядав працівник спецчастини і давав чи не давав дозволу на її «винос», тобто на використання у своїй праці.

У 1973 році в процесі передачі архіву Володимиру Сосюри родиною поета – дружиною Марією Гаврилівною і сином Володимиром Володимировичем – до державного сховища мені пощастило, ще до його ревізії спецслужбами, переглянути цей унікальний комплекс творчих матеріалів і прочитати, а дещо навіть переписати з того, що майже на двадцять років буде заховане в недоступному місці. Що ж крамольного із творчої спадщини Сосюри зберігалося за масивними чавунними дверима спецхрану архіву-музею? Там опинилися рукописи переважно недрукованих творів – уже згадувані поеми «Мазепа», «Розстріляне безсмертя», роман «Третя Рота» та чимало поем («Каїн», «Христос», «Мойсей») і віршів, листів поета і листів до нього, про які можна сказати таке: у них Сосюра порушував заборонені на той час національні проблеми, що офіційна влада трактувала як прояви націоналізму. Про публікацію таких творів до початку так званих перебудови і гласності годі було й мріяти, але й з їх настанням це зробити було нелегко, адже спецхрани не випускали із своїх сховищ накопичених матеріалів. У 1985-1987 роках вже можна було дещо друкувати із шухляд приватних, але доступ до державних спецхранів залишався обмеженим.

Упродовж багатьох років я підтримував дружні стосунки із родиною Володимира Сосюри, що, очевидно, і стало причиною того, що в 1987 році Марія Гаврилівна вирішила передати для публікації саме мені три рукописи («Третя Рота», «Мазепа» й «Розстріляне безсмертя»), які вона у 1973 році (з часу повної, здавалось би, передачі архіву поета до архіву-музею літератури і мистецтва України) переховувала у своїй квартирі.

  • Де ж ви зберігали ці небезпечні рукописи? — вражено спитав я.
  • Та он там, зашитими в матраці, — показала Марія Гаврилівна на свою кімнату.

Колишня зеківка сталінських концтаборів не була наївною людиною і, очевидно, знала, що сховати такі об’ємні рукописи у власній квартирі неможливо. Напевно, вона свято вірила в те, що акт передачі в 1973 році архіву поета до державного архісховища приспав недремні очі контролюючих спец органів…

(далі буде)

 

Олександр Мазан, фахівець «Музею історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля», 10 травня 2018 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х, х Лисичанскуголь х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *