«МУЗЕЙ ИСТОРИИ ГОРНОГО ДЕЛА ЛИСИЧАНСКОГО КАМЕННОУГОЛЬНОГО РАЙОНА» ПРЕДСТАВЛЯЕТ (выпуск 5)

«Лисичанскуголь»

«История и краеведение Донбасса»

«ВОЛОДИМИР СОСЮРА — СПІВЕЦЬ ПЕЧАЛЬНОГО ОБРАЗУ УКРАЇНИ» (частина 3)

«Музей історії гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля» продовжує серію матеріалів з історії нашого краю.

В рік 120-річчя нашого великого земляка Володимира Сосюри, в біографії якого була й невеличка гірнича сторінка, пропоную вашій увазі декілька публіцистичних матеріалів про Сосюру. Зокрема, зі збірки кращого знавця творчості Володимира Миколайовича – літературознавця Сергія Гальченка, яка вийшла 2012-го у видавництві «Апотол» в Києві під назвою «Скарби літературних архівів». Сьогодні ми з вами ознайомимся з першою частиної статті «Співець печального образу України». Цікаво, що деякі біографічні подробиці автора, пов’язані з іменем Сосюри, нам добре нагадують події останнього Майдану. Тоді – 50 з лишком років тому — саме вірші Сосюри стали каталізатором тих буремних подій, багато років замовчуваних радянським режимом

(продовження)

 

Сергій Гальченко. «Співець печального образу України»

 

…У найскладніші періоди свого життя поет не замовкав, а був «мов вибух динаміту», проголошуючи не гучні декларації, а демонструючи справжню синівську любов до України. У 1927 році (десятиліття Жовтневого перевороту!) в Одесі він пише вірш «Навколо радости так мало…» (вважається  одним із варіантів вступу до поеми «Мазепа»), в якому розкриваються найглибші переживання за трагічну долю України. Адже Сосюрі, зневіреному в ідеях соціалізму, довелося вже тоді поламати крила «у леті марному до зорь».

Висловлювання Володимира Сосюри про «печальний образ України», який він бачив не від фатального Жовтневого перевороту, а реально уявлявся йому «в тьмі тисячоліть» (навіть не від часів Київської Русі), — могли б скласти окрему книжечку під назвою «Любіть Україну». І то був би ключ до розуміння невеликого за обсягом вірша «Любіть Україну», в якому сконденсовано любов поета до своєї Батьківщини.

Вірш «Любіть Україну» написано у травні 1944 року у визволеному від фашистів Києві. Але ще задовго до цього в далекій Башкирії (в Уфі) і в Москві , і вже після повернення до Києва Володимира Сосюру обурило зневажливе ставлення  деяких людей (здебільшого українців) і, особливо, державних і партійних діячів високого рангу до української мови.

«У відповідь на це і те, що буде перед цим, — як згадував пізніше поет, — я написав вірш «Любіть Україну». Його надрукували газети «Київська правда» і «Літературна газета». Він став популярним. Особливо серед молоді. Сосюра включає твір до збірки «Щоб сади шуміли» (1947), за яку у 1948 році був удостоєний найвищої нагороди – Сталінської премії першого ступеня. Але вірш був надрукований у цій збірці у дещо від редагованому вигляді.

І от – немов грім на безхмарному небі – в газеті «Правда» від 2 липня 1951 року з’явилася знищувальна редакційна стаття «Об идеологических извращениях в литературе». Навмисне подаємо її назву мовою оригіналу, щоб не применшити в перекладі тієї злоби і ненависті («извращения» — збочення чи що?), яка вже була закладена в самому заголовку. Стаття була по суті ідеологічним ордером на арешт поета, в якому вже проголошувався і вирок: «Що ж до вірша «Любіть Україну», то під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера і т.ін». Літературні поліцаї добре знали, що Володимир Сосюра у 1918-1919 роках служив козаком у петлюрівській армії і ще в 1926 році опублікував свої спогади «З минулого» про той буремний період своєї молодості, коли він зі зброєю в руках виборював незалежність своєї України.

3 липня 1951 року газета «The New York Times» друкує статтю «Правда» б’є по червоних в Україні»: «Москва, 2 липня (UP) – «Правда», офіційний орган Комуністичної партії, сьогодні піддав критиці Центральний Комітет Української Комуністичної Партії за те, що він недостатньо турбується «ідеологічними питаннями». Така критика міститься у довгій передовій, у якій «Правда» виносить догану відомому місячному журналові «Звєзда» за те, що він надрукував націоналістичну поему «Любіть Україну», яку написав сім років тому Володимир Сосюра. Передова під заголовком «Проти ідеологічних перекручувань в літературі» нагадала читачам про визначення Прем’єром Сталіним поняття совєтського патріотизму: «Національні традиції народів змішуються гармонійно у совєтський патріотизм із спільними життєвими інтересами усіх трудящих у Совєтському Союзі. «Правда» пише, що пан Сосюра неправильно тлумачить  тему «любові до соціалізму і батьківщини, яка збуджує у наших серцях великі патріотичні почування». Навпаки, — пише газета, — його вірш «викликає настрої розчарування і протесту». «Правда» зазначає, що поема говорить про безбарвну, несвоєчасну Україну, без відношення до інших національностей у Совєтському Союзі. «Добре відомо, що суть націоналізму полягає в прагненні ізолювати і замкнути себе у власній національній лушпині, у прагненні не бачити того, що об’єднує трудящі маси совєтських національностей, і бачити лише те, що відокремлює їх, — говориться в передовиці. Пережитки капіталістичних звичаїв в умах людей є значно сильніші і діючі більше в царині національних питань, ніж у будь-якій іншій ділянці. Вони більш живі, тому що можуть маскувати себе національними кольорами».

Але найдошкульніше били в Україні, згадуючи поетові і його давні гріхи – службу в армії Української Народної Республіки, адже він щиро зізнався в цьому у спогадах «З минулого», опублікованих в журналі «Червоний шлях» ще в 1926 році.

Творча спадщина Володимира Сосюри, як і багатьох інших українських письменників, зазнавала постійного ревізування з боку офіційної влади. Навіть незавершені повністю і неопубліковані твори (поеми «Махно», «Мазепа» та численні вірші) вилучалися з літературного процесу, підлягали забороні, а, значить, і забуттю. Інші ж твори ретельно редагувалися. З них вилучалися, найперше, національна символіка, проблематика. Навіть у поему «Червона зима» (1921) були замінені такі літературні образи, як «блакитний бій сердець» на «гарячий бій сердець», а «золото-синій сон» на «золотобарвний сон».

До найповнішого десятитомного видання творів Володимира Сосюри, що побачило світ у 1970-1972 роках, не увійшло багато віршів, балад і поем, які друкувалися в двадцятих роках і в періодиці, і в окремих збірках чи томах вибраних поезій. Не друкувалося майже все, що стосувалося національного питання, особливо мовних проблем, історії. У книжці вибраних творів поета «Засуджене і заборонене» (Нью-Йорк, 1952) були надруковані лише вірші й уривки з поем, переважна більшість яких не передруковувалися в Україні. Але там не було численних творів із варіантами, що, здавалося, навічно заховані в спецсховищах державних архівів. Там вони пролежали до кінця вісімдесятих, майже до проголошення незалежності України, коли із багатьох творів поета було знято офіційну заборону.

Вивчаючи творчу спадщину Володимира Сосюри, найкраща частина якої десятиліттями лежала захованою в спецфондах і була недоступна навіть дослідникам його творчості, ще раз переконуєшся  в тому, яким великим і не до кінця зламаним був талант поета. Його не вдавалося приручити «власть імущим» ні державними преміями, ні урядовими нагородами. Навіть за наявності значної кількості кон’юнктурних творів (про партію, з якої його двічі виключали, чи про Жовтень, проти поборників якого він воював у лавах війська УНР), Сосюра залишався, за його ж словами, «мов вибух динаміта» і міг потрясати читачів і слухачів своєю поезією. Багато його творів, навіть ті, що були неопублікованими і розповсюджувалися в списках, робили свою велику справу – не давали заснути національній свідомості. Велика творча інтуїція підказувала йому в той час (у травні 1944 року, коли вже було зламано хребет фашизму), що перемога над «чужинцями в зелених мундирах» може стати заслугою одного народу, а інші мають розчинитися в «слов’янському морі», а, точніше, в російській культурі. А тому й вірш «Любіть Україну» в багатоголосому хорі пісень і гімнів на честь переможного наступу Радянської Армії і вождя народів Сталіна був чи не єдиним твором, який нагадував, застерігав, попереджував, що:

            Не можна любити народів других,

Коли ти не любиш Вкраїну.

Володимир Сосюра, очевидно, найбільше з-поміж українських письменників переймався (і головне – не мовчав!) найнагальнішими проблемами свого народу – здобуттям незалежності і збереженням рідної мови. У відомому тільки тепер поетичному посланні «До брата» (31.05.1960) поет в останній строфі проголошував:

Ні, наша мова не загине,

  Її не знищать сили злі!

 Ти власним світлом, Україно,

 Сіяти будеш на землі.

Цей вірш Володимир Сосюра теж пустив ще ненадрукованим поміж людей і навіть записав у книзі відгуків для відвідувачів одного з музеїв України. А лояльна дирекція музею давала переписувати «До брата» деяким екскурсантам. Майже тридцять років цей твір робив свою справу – не дозволяв приспати національну свідомість.

Сосюра висповідався перед читачем у своїх творах, а ще більше – в автобіографічному романі «Третя Рота». Але, звичайно, його творча спадщина вимагає нового прочитання і осмислення. Не зайвою була б і наукова біографія, жанр якої сьогодні став чомусь непопулярний. Отже, слово за дослідниками творчості Володимира Миколайовича, які мають чесно й об’єктивно сказати про одного з найбільш слов’янських поетів XX століття. Згадаймо при цьому слова делікатного Павла Тичини, який у 1957 році на подарованому Сосюрі своєму тритомнику «Вибраних творів» зробив такий напис: «Дорогому Володимирові Миколайовичу Сосюрі – одному з найбільших поетів Радянської України, — та ні, — поетів усього світу! Лірик – а разом з тим — сміливий, дерзновенний. Задушевний – а разом з тим – бойовий у нього тон, наступальний».

 

Олександр Мазан, фахівець «Музею гірничої справи Лисичанського кам’яновугільного району» ПАТ «Лисичанськвугілля», 7 травня 2018 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х, х Лисичанскуголь х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *