Просмотры 32

«КУЗЬМІ СКРЯБІНУ» — П’ЯТДЕСЯТЬ!!!!

Україна

Сьогодні Андрієві Кузьменку – більш відомому як «Кузьма» — лідерові гурту «Скрябін» — виповнилося би п’ятдесят. Хотілося написати не «виповнилося би», а «виповнилося», але…

На жаль, тільки після трагічної смерті «Кузьма» приходить до нас зі своїм «Скрябіним» таким, яким ми його не знали. Ефіри заповнили його пісні, різні музиканти позаписували цілу купу каверів на «Скрябіна», проводяться навіть фестивалі, присвячені творчості цієї неординарної людини. Але сьогодні хотілося би торкнутися не пісенної, а письменницької грані творчості Андрія. Цілком випадково в кінці липня взяв у Центральній міській бібліотеці Лисичанська невеличку книжку «Я, «Побєда» і Берлін», підписану автором як «Кузьма Скрябін» та видану ще 2012-го у видавництві «Всесвіт». Чесно кажучи, нічого більш смішного останнім часом не читав. Правду кажуть, що талановита людина – вона талановита у всьому, до чого прикладає свою руку чи то розум. Напевне, кращою пам’яттю «Кузьмі» в день його «полтинника» — 17 серпня 2018 року – було держати в своїх руках його книжку, та помирати зо сміху з його «Побєди». В цей день хотілося пом’янути «Кузьму» не тільки чаркою, але й невеличким фрагментом з його книжки «Я, «Побєда» і Берлін» та порекомендувати не байдужим все-таки почитати «Кузьму» й ще раз насолодитися різнобарв’ям цієї видатної – і не тільки творчої – особистості. До речі, в 2014-м уу центрі Лисичанська — біля «АТБ» на перетині нинішніх вулиць імені Володимира Сосюри та Дмитра Менделєєва — довгенько висів білл-борд з портретом «Кузьми» й одним з його життєвих гасел: «Ти – сам собі країна!» Сьогодні його вже нема, але ті слова якось не загубилися в голові. Спасибі тобі, «Кузьма» за все!

 

«…Я запаркував «Побєду» перед своїм вонючим під’їздом, викликаючи пожвавлення у бабульок, які тоннами поїдали сємки під під’їздом і обсосували в різних площинах кожну новину, яка попадалася їм на очі.

— Диви-диви, то малий Кужьменко вже машину має, — почув я за спиною.

— Де ті куркулі гроші беруть? У старого машина, в малого машина…

Я не відчував радості від спілкування за бабками, і тому жодного разу моя бесіда з ними крім «добрий день» не мала продовження. Я вилетів на третій поверх, подзвонив у свої двері і, коли мама відкрила їх, сказав:

— Ма, вийди на вулицю, щось покажу.

— Принеси сюди, Андрійку, я не маю часу.

— Ма, ну вийди, я тебе прошу. То сюрприз.

Мама одягнула шльопки і вийшла за мною у двір. Бабок було вже більше, і всі косили оком на мій тарантас. Мама не належала до людей, які люблять іржаві сюрпризи, старші від тебе на тридцять років.

— Я купив машину, — гордо сказав я і ткнув у «Побєду» пальцем. – Двісті баксів.

Якби мама вміла втрачати притомність, вона б утратила, але в той момент плани її дій були їй невідомі. Я тільки відчув, як ростуть тиск у її венах і хотіння запустити в мене чимось важким.

— Ти жартуєш? – з ноткою останньої надії спитала вона.

— Ма, крутєйша машина, я всьо провірив, давай покатаю!

— Відстань, мразь мала, шо ти придумав? Їдь, віддай її назад. Звідки ти взяв гроші? Ти ше одну рухлядь в хату приніс? Ти нас із торбами по світу пустиш. Екзамени вчи! Ти як твій тато!

Кількість адресованих на мою скромну персону в’їдливих нарікань була завелика, щоб відповідати тут-таки на вулиці. Я мав обширну практику, як виходити з подібних ситуацій. Позаяк я кожну сесію перездавав по кілька разів, то прийняв мудре рішення спати не вдома. Мамина істерика була логічною. Рік тому я поїхав з татом купувати першу машину, на яку сім’я збирала гроші все життя. І підговорив його купити стару «Волгу», в якої по дорозі з Тернополя до Новоєврейська повідпадали всі життєво важливі деталі, тато пробив ногами гнилу підлогу, і кого міліції ми, відкривши двері, гальмували ногами. Бо відлетіли ще й гальма.

Зовнішній вигляд «Побєди» був не кращий, ніж у попередниці. Навпаки, нижні краї машини були ніби обгризені крокодилом, з’їдені іржею. Салон і мотор були в суперстані, але мама про це взнає не скоро. Тому вона пішла додому в трансі, а я без настрою поїхав машиною до своєї дівчини Барбари, бо до неї я завжди ходив, коли не мав куди більше йти, і вона мене завжди приймала. Бо вона була моя дівчина, що хоча б на старість я помудрію. Треба, до речі, в неї спитати, чи її сподівання здійснилися?…»

 

Олександр Мазан, 17 серпня 2018 року

Запись опубликована в рубрике Украина. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *