«История и краеведение Донбасса» (выпуск 334)
Він працював на посаді голови Оболонської районної державної адміністрації Києва. Та коли на Україну насунулась загроза з боку колись братньої Росії, Микола Тихонов пішов добровольцем захищати свою країну у «гарячому» 2014-му.
Не просто захищав, а перебував на найгострішій точці війни – воював за Донецький міжнародний аеропорт імені Сергія Прокофꞌєва. Сьогодні вашій увазі пропоную спогади «кіборга» Миколи Тихонова про ті події.
«СУПРОВОДЖУВАЛИ ПІД ПРИЦІЛОМ ГАРМАТ»
Наступного дня – 30 грудня 2014 року – відчутно похолодало, і вже добу сніжило. Виїжджати планували о восьмій ранку з Тоненького. Вантажимося в автівки, і нам оголошують, що гранати викладаємо, беремо із собою тільки по тридцять набоїв і ще максимум три пусті магазини до автоматів. Такою була умова наших ворогів – домовилися, що ми їдемо через їній блокпост, і вони там нас обшукають. Я був просто шокований! Доїхали до того блокпоста, а нас уже чекають їхні війська, росіяни – я їх впізнав за типовим «акаючим» акцентом – у Донецьку так не говорять. Ми вишиковуємося, відкриваємо рюкзаки꞉ вони «шмонають» і жартують – гидко. Поруч зі мною стояв уже знайомий вам Ігор Задорожний – так у нього ті скоти намагалися вкрасти автомат, та ми вчасно помітили.
Під прицілом гармат нас супроводжували дорогою до Аеропорту, де ми поміняли частину хлопців. У метушні наші дрова поїхали на Вежу, і ми залишились без обігріву. Тими днями було дуже холодно – до 29-ти морозу, топити було нічим – будівля сучасна, тільки груди бетону, гіпсокартону і скла.
Усередині – морок, непевні барикади. Ми утримували десь третину від загальної площі. Підвал не наш – фактично були в оточенні. Оборона зводилась до простого꞉ якщо нас штурмують, ми відстрілюємося. Коли нас обстрілюють із укріплених ворожих позицій, зазвичай теж відкриваємо вогонь. Нас підтримує артилерія, яку корегує командир. «Кабанчики пішли», — лунало в ефірі. Це означало꞉ 120-міліметрові міни летять на ворожі позиції. І ці слова були, мабуть, одними з найрадісніших…
(далі – буде)
Олександр Мазан, за матеріалами «Акценту», 31 листопада 2018 року
