ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 1)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №465)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці».
ВСТУП
Думки українських патріотів у тих умовах були крамольні, але, дистанціювавшись від росіян чи офіцерів, хлопці давали собі волю, у подумках ставали самостійниками, виростали козацькими нелинями у південне українське небо, міряли Чумацький Шлях, пливли за дніпровські пороги. Дух Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Тараса Шевченка, було, і Симона Петлюри казав їм жити Україною з волі рідства, і, як то водиться у всьому цивілізованому світі, змагатися за національну державу. Англієць має Англію, італієць – Італію, француз – Францію… Де наші чуби Запорізські ?..
Василь Стус серед ґурту вояків вже тоді був найвиразнішою особистістю, і довкола нього рясніла українська молодь. Він мав вищу освіту і писав літературні твори, найчастіше – поезію. Читав її, а друзі заслуховувалися, бачили у своєму краянинові майбутнього видатного поета. Тоді засвітилася увагою до поетичного слова і душа Дмитра Пічкура. Не приховував Дмитро своїх віршів, але ще не зважався змагатися зі старшим побратимом. У Василя Стуса уже бів кількарічний досвід володіння поетичним словом, за плечима – педагогічний інститут (Донецький педагогічний інститут – тепер — Донецький національний університет ім. Василія Стуса у Вінниці – прим. Олександр Мазан), зустрічі з професійними літераторами. Дмитро Пічкур і собі почав мріяти про такий щабель життя.
Після армії шляхи їхні (Василя Стуса та Дмитра Пічкура – прим. Олександр Мазан) розійшлися і склалося так, що більше ніколи не перетиналися. Василеві Стусу випала трагічна доля українського дисидента і правозахисника, полум’яного патріота і одного з найбільших у ХХ столітті поетів. За бескопромісні виступи проти знавіснілого комуністичного тоталітаризму його ув’язнили. Але й і в ув’язненні Стус виявив непохитну мужність і стійкість проти підступного режиму. Зі своїми побратимами — В’ячеславом Чорноволом, Михайлом Горинем, Михайлом Осадчим, подружжям – Ігорем Калинцем та Іриною Стасів-Калинець, Олексою Тихим, Оксаною Мешко, Василем Овсієнком, Іваном Сокульським, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком та багатьма іншими українськими патріотами він продовжує активну правозахисну й творчу літературну працю. В умовах неволі він зумів написати сотні високопоетичних творів, публіцистичних виступів, листів-протестів та перекладів з європейських літератур. Сьогодні це стало багатотомним національним надбанням, любовно зібраним і виданим стараннями літературознавиці і правозахисниці Михайлини Коцюбинської та сина поета – тепер літературознавця і громадського діяча — Дмитра Стуса.
Авторові цієї книги нарисів і спогадів Дмитрові Пічкуру випала інша доля. Він закінчив університет, навіть Вищу партійну школу (за спеціальністю «журналістика») і аж до виходу на пенсію працював журналістом – скромним трудівником пера. Не переставала хіба що хвилювати його душу поезія, якою надихав його ще Василь Стус. Особливо обдарування Дмитра Пічкура-поета проявилося в роки незалежності України, коли він відчув свободу і можливість докласти свій внесок в українську літературу. Він видав кілька збірок поетичної лірики, здивуваши читача природністю поетичного складу. Друзям доводиться тільки пошкодувати, що ця літературна активність Дмитра Пічкура проявилася дещо запізніло, що й відбилося і в назві однієї з його віршованих збірок – «Пізній мед». Поетичну музу Дмитра Пічкура привітали Петро Перебийніс, Галина Паламарчук, Володимир Забаштанський, Василь Кобець, Микола Рябий, Дмитро Чередниченко, Степан Литвин та інші. Пригадуючи зустрічі з Василем Стусом в юності, Дмитро Пічкур написав про нього до десятка матеріалів, які публікував у всеукраїнських та вінницьких обласних журналах та газетах. Ці публікації, безумовно, певним чином доповнюють образ поета і людини Василя Стуса, зокрема, з часів його військової служби.
Укладаючи збірку, ми вирішили нічого в тих нарисах не змінювати, щоб вони постали у зібраному вигляді такими, як з ними знайомився перший їх читач. Тому деякі повтори у цій книзі продиктовані саме такими міркуваннями. Нариси, крім інформації про армійські дні Василя Стуса, містять також матеріали про те, як шанують друзі свого жертовного побратима, як до нього ставляться на Поділлі, де він народився у селі Рахнівка Гайсинського району (там і мені доводилося не раз бувати у дні вшанування поета). Незабутніми для мене стали й відвидини двору Васился Стуса тоді, коли ми святкували дні Тараса Шевченка на Вінничині і де були разом з відомими літераторами: Яром Славутичем, Іваном Ковачем, Петром Скунцем, Орестом Корсовецьким, Михайлом Саченком, які сердечно промовляли достойну шану Великому Поетові на подвір’ї, де він народився, і причастилися водою з тепер знаної Стусевої криниці.
Дмитро Пічкур не раз бував у родичів Василя Стуса і писав про цих простих, добрих душею людей, які свято бережуть пам’ять про Василя. У місцевій школі є музейна кімната поета. У Вінниці споруджується пам’ятник поетові за проєктом і безпосереднім виконанням скульптора Анатолія Бурдейного.
Книга Дмитра Пічкура містисть важливі світлини, які ілюструють вшанування поета та представляють його духовних нащадків. «Біля Стусової криниці» певним чином відображає й сучасний літературний процес, культуру і думки українців, їх наснагу в розбудові незалежної Української держави, десятиліття якої ми відзначали 2001 року.
Був би сьогодні серед нас Василь Стус, можливо, і в Україні, і в світі стало б тепліше, а небо стало б ясніше. Але реальність видалася трагічнішою. Краянам доводиться відвідувати могилу Василя Стуса на Байковому кладовищі у Київі, де його перепоховано із Пермського гулагівського чагарника смерті в Росії. Ми не забуваємо Тебе, наш поете. Не забуває Тебе й колишній рядовий «стройбату» Дмитро Пічкур, пропонуючи на вічну пам’ять про Тебе оцю свою книгу, якій належить нести часточку Василевого юначого тепла і патріотичного пориву своїм шанувальникам і вдячним нащадкам. Читаймо цю невеличку книгу, тримаючи в пам’яті багатотомні видання творів Василя Стуса.

Григор Мовчанюк, член Національної Спілки письменників України, 2001

Підготував до публікації Олександр Мазан, 1 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *