ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 10)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №473)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)

«ЗДРАСТУЙ, ВАСИЛЮ» (частина 1)
«Я щасливий всупереч нещастю…» Ці рядки з листа Василя Стуса до члена Міжнародної амністії в Західній Німеччині завжди приходять на пам’ять в день його іменин. А вони припадають, як відомо, на Свят-вечір. Яким оптимізмом віє від них, яка віра у справедливість своїх переконань, заради яких жив. А жив він поезією, з якої й почалися всі його нещастя. І все ж, з якою любов’ю звертається до неї: «Поезіє, красо моя, окрасо, я перед себе чи до себе жив?»
А коли поету жилося легко? І саме тому, що він не вписується в ті рамки, невідомо ким встановлені. Такою була й служба в колишній Радянській Армії, де солдат не мав права почувати себе особистістю, де статути забороняли мати навіть свою власну думку. Це я і відчув на собі, коли проходив строкову військову службу на Уралі (Росія). І треба ж було, щоб мені так пощастило, адже саме в той час й у тій же військовій частині «добував» свій строк Василь Стус (автор мав на увазі строк військової служби Василя Стуса – прим. Олександр Мазан). Про це я розповідав у попередніх своїх публікаціях і, зокрема, в газеті «Вінничина». Нагадаю, що в тій публікації згадувався мій однополчанин Микола Сенчило, через якого я й познайомився з Василем Стусом. І ось завдяки газеті Микола Сенчило відшукав мене і написав листа. Так я довідався про долю ще одного армійського побратима. А вона в нього складалася не зовсім щасливо. Після звільнення в запас Микола Сенчило працював на заводі у Горлівці, відвідував літературне об’єднання «Кочегарка». Вступив до Донецького національного університету. Хоч тяжка хвороба надовго прикувала його до ліжка, Микола все ж таки університет закінчив. Обставини склалися так, що Сенчило змушений був переїхати до Луганська, де проживає й тепер. Минулого року йому виповнилося шістдесят. Та він – у строю, пише книги для дітей, гумор. Разом зі своїми книжечками-метеликами Микола Єлисейович надіслав мені коротенькі спогади про Василя Стуса. Виявляється, що Сенчило служив з ним в армії з перших днів. Читаючи його нехитрі нотатки, переді мною постає образ Василя таким, якого і я знав його на початку шістдесятих. Дозволю собі навести дещо із цих спогадів.
«Василя я запримітив ще в Лубнах, де ми відбували військову повинність. Це була осінь 1959 року. Серед загалу стрижених, стишено зніяковілих перед невідомістю, він вирізнявся: широкоплечий, високий, стрункий, з мужнім поглядом, заглиблений в собі.
Одного разу Василь Стус сам підійшов до мене. Познайомились. Він сказав, що чув серед товаришів, що я пишу вірші і хотів би з ними познайомитися. Я не одразу насмілився показати перші свої поетичні спроби, писані російською мовою. Мій новий знайомий уважно переглянув їх та й каже: «А чому б вам не спробувати писати рідною, батьківською мовою? Ви ж-бо — українець?» І тут же дістав з кишені «Літературку» й показав надруковані там його вірші з передмовою Андрія Малишка, який так високо поцінував молодого Василя Стуса, щиро зичив йому успіхів на тернистій літературній ниві. А невдовзі я дізнався, Що Василь закінчив Донецький педагогічний інститут (тепер – Донецький національний університет ім. Василя Стуса – прим. Олександр Мазан) і його теж призвали до армії, так як у гуманітарних вузах військової кафедри не було.
Минали будні нудної армійської служби: муштра на плацу, 3-5-кілометрові кроси у протигазах з повною викладкою, навчальні тривоги. Таким було життя курсантів-піхотинців сержантської школи. Василь потрапив у піхоту, а я – в підрозділ зв’язківців. За піхотинцями ми спостерігали зі своїх навчальних класів, сидячи біля радіостанції. І вранці, коли курсанти шикувалися в шеренги, частенько доводилося чути:
— Курсанте Стус! Вийти зі строю! – і тут же оголошувалась догана, кілька нарядів поза чергою, а інколи і гауптвахта.
Одноманітно запрограмоване, шинельно-сіре, схоластичне армійське життя не могло не позначитись на настрої Василевого поетичного серця. Він не був мовчуном, і що думав, те й говорив. А це командирам не дуже подобалось. Особливо – молодшим. Сержанти відчували свою зверхність над курсантами. Перевіряючи санітарний стан ліжок, сержант проводив одним пальцем по ліжку (по металевій частині конструкції ліжка, як правило, — на прихованих його частинах – прим. Олександр Мазан), шукаючи пилюку (а вона завжди знайдеться). Це означало, що курсант отримає позачерговий наряд. Сержанти проробляли це з великим задоволенням, підносячи вгору пальці.
Якось наш підрозділ заступив в наряд по охороні військових об’єктів. Розташувалися ми в приміщенні, що знаходилося поруч із гауптвахтою. Там на той час за якусь провину сидів Василь Стус. Мій командир – Слава Сергієнко – сказав зовсім по-товариськи:
_- Миколо. Віднеси Стусові покурити, поведи на подвір’я, нехай дров занесе. Та дивися, автомат заряди.
Я, посміхнувшись у тон йому, пішов за Василем. Він ішов попереду мене без пілотки і паска (так вимагалося на гауптвахті). Іде і каже: «Миколо, розряджай автомата, а то – втечу». І ми разом розсміялися.
… І знову ми з Василем в одній частині. Тільки вже не на Полтавщині з її блактиними озерами, а у Росії – на далекому Уралі, за Нижнім Тагилом, де ліс, болото, надокучливі комарі. Ми вже без зброї – військові будбатівці. Василь – при штабі, а я – спочатку на різних роботах, а згодом – слюсарем на банно-пральному поїзді. Там я і спав, як того вимагала служба. У вільні години сюди заходив Стус зі своїми товаришами. Надаючи «пільги», я проводив їх у лазню в будь-який час, і вони там досхочу парились. Василь завжди мав у руках якусь книжечку. Найчастіше це були твори Максима Рильського, Яніса Райніса, яким він тоді захоплювався.
Минав час. Василь настирливо добивався, аби його раніше демобілізували з армії. І тому пощастило: відправили на офіцерські курси в Челябінську область Росії – в Чебаркуль. Від’їждаючи, він подарував мені вибрану збірочку Рильського. Звідти він ще писав мені про дуже красиве мальовниче озеро Чебаркуль. Пам’ятаю лише перші рядки з його вірша того часу:
Шумлять прощання дальні журавлі,
На пізніх ватрах догоряє осінь.
Голубовато-зеленава просинь
В тумані скресла, розстає в імлі.
І далі: «ніч повна дивовижних чарів… і тиша така, що серця чути трепетні удари»…
Наступна зустріч з Василем у нас відбулася уже на Донецькій землї. Ще у військовій шинелі йду рідною Горлівкою, а назустріч – Стус:
— Миколо! Це – ти? Ледь упізнав.
Щиро обнялись, розговорились. Зайшли до мого старого товариша, в якого я тимчасово проживав. Розмови, спогади… Василь повідомив, що працює вчителем, розповів про літературне об’єднання, які там гарні поети-початківці. Порадив і мені вступити в об’єднання.
Згодом Стус поїхав до Києва, вступив до аспірантури. А далі вам про все відомо…»

(далі – буде)
Дмитро Пічкур
Підготував до публікації Олександр Мазан, 10 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.