ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 3)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №467)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)

У ГЛУХОМУ ЛІСІ ЗА УРАЛОМ (частина 2)

…Василь Стус служив у штабі частини писарем, бо хлопців з вищою і, навіть, середньою освітою у нас було малувато. До речі, наш старшина – молдаванин – мав усього чотири класи початкової школи і вмів лише розписатися. Отож усе діловодство роти доводилося вести мені. Служба в нього була така, що Василь міг бувати в ротах серед солдатів. Зустрічались часто. Багато чого за давністю забулося. Та хіба нам, молодим, тоді було до того, щоб усе запам’ятовувати? Попереду в нас було ціле життя. Мріяли швидше відбути службу. Та все ж деякі моменти наших бесід залишились в пам’яті. Василь про все мав своє критичне судження, що для нас здавалося тоді трохи дивним. З поетів він найбільше шанував Андрія Малишка. Ми з Миколою Сенчилом заздрили тому, що він був особисто з ним знайомий. Стус якось сказав мені, що Малишко назвав його самородком в українській поезії. Я не знаю – чи є десь надрукована така оцінка поезії Василя Стуса. Мені здається, це могло бути в «Літературній Україні» 1959 року.
Ще й досі живе в моїй пам’яті один незначний, здавалося б, епізод. Коли я з натхненням прочитав йому свого вірша, який ще був, як кажуть, гарячим, Василь трохи пригасив мою радість.
«Гарна рима – казав Василь, — то лице поета. Намагайся уникати іменникових рим, краще іменник з дієсловом…» І порадив мені більше читати словників. Вони збагачують поета. І дав адресу київського магазину «Книга – поштою». Про існування такого я тоді ще й не здогадувався. І ось із Київа мені прийшла ціла бібліотечка. Центральне місце в ній займав чотиритомний словник Бориса Грінченка, а ще – поезії Петра Дорошка, романи норвезської письменниці Сігрід Унсет. Я дуже пишався цим скарбом, і хоч возив його з собою довгих три рооки солдатської служби, а таки привіз усе додому. Досі зберігаю найцінніший скарб – словник Бориса Грінченка, томи, які тримв у своїх руках Василь Стус. Найчастіше ми з Василем зустрічались у лазареті, де господарем був Віктор Кузміцкас, про якого я вже згадував. Ми звали його Віктором, хоч литовською його ім’я звучало як Вінцас. Кузміцкас інколи виписував нам лікарняні листи і ми по кілька днів мали можливість перебувати в лазареті. Цікавий, ерудований співбесідник, у довгі вечори Вінцас Кузміцкас читав нам напам’ять свої повісті. До того ж, литовець був ще й обдарованим художником. Мені доводилось спостерігати, як він наполегливо змальовував жіночу руку, доводячи роботу до художньої довершеності. А як тепло розповідав Вінцас-Віктор нам про свою Литву! Ми в уяві переносились у чудовий край. І не випадково згодом Василь Стус присвятив йому вірша:
… Ніч росла,
І я на ній зростав
Гули вітри,
Тріщав мороз.
Гули вітри.
Тріщали поклялі віти у ялин.
Частина безсонно кліпала одним червоним оком
Електроламп. Сновигав днювальний,
Ламаючи свій сон під чобітьми.
Тріщав мороз… Каптьорка. Медсанбат.
І до убогої аптечки – Вінцас,
Наш батальонний фельдшер, до реєстру
Дописаний – поміж бинтів і спирту,
Пірамідону, йоду, формідону,
Мовчазний і врочистий, наче бинт.
Тріщав мороз. А він, ввіімкнувши лампи,
Зшалілий, сновигав між довгих тіней,
Як скалків власної сухої туги,
Й рефлектори на стіну наставляв,
Де оживав на полотні фламандський пейзаж.
Солдатська збіднена палітра
Темнішала в литовській ностальгії,
І в Вінцаса – освітлену мішень –
Чюрьоніс поціляв голками сосен,
Йдучи гравюрним лісом
— Говори, —
Мене просив він, — говори! І мова
Про Вільнюс, про Тараса, про Вільняле
І Саломею тихо жебоніла…
У примітці до цього вірша Василь Стус написав: «Вінцасові К. Вінцас, товариш В. Стуса по службі в армії, литовець за національністю».
Як склалася доля литовця Вінцаса Кузміцкаса (у Стуса його прізвище чомусь пишеться через «о» — Козміцкос) після демобілізації з армії? Чи став він письменником, художником, чи йому судився, як і Василю Стусу, ГУЛАГ? А так хотілося б знати щось про його долю, аби відгукнувся, якщо є живий.
(далі – буде)
Дмитро Пічкур, часопис «Київ», 5-6.1997

Підготував до публікації Олександр Мазан, 3 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *