«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №509)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.
Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
ВАСИЛЬ СТУС
ЛЕТЯТЬ НА МЕНЕ СТО ЛЮДСЬКИХ ЖАЛІВ…
Летять на мене сто людських жалів –
Тонкоголосих стріл – і душу ранять
Батьки, дружина, син, сестра. Кохані,
О як я вами душу обболів
Єдиною горючою сльозою
По чорних ваших бідах і по днях
Безкрайої розлуки. Мов по пнях,
Я волочуся кволою ходою,
І кожен крок мій криком аж кричить,
І кожен спогад серце зворушає.
А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є,
Якій усесвіт болями болить.
То й слава Богу, коли є спочинок
Попереду. Та й байдуже – який.
Не ремствуй, що забідний був ужинок.
Зате тяжкий. Як коливо – тяжкий.
Підготував до публікації Олександр Мазан, 28 січня 2021 року
