«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №503)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.
Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
ВАСИЛЬ СТУС
ЯК ТЕБЕ ЗГАДАТИ, БОСОНІЖКУ…
Як тебе згадати, босоніжку,
В вересневій поколоті трав,
Соромливо-радісну усмішку
У сибірських розцвітах заграв.
Як тебе згадати, чорноброва,
Коли осінь зодягла печаль,
І похмура туманіє даль,
Мовчазна – без гомону, без слова.
Мовкне поле, обагрився став,
І утома наляга на плечі,
Я вже промовляю: «Добрий вечір,
Добрий вечір, бо я ще не спав».
Ранок не розкаже в день бадьорий,
Не програє, ані протрубить,
Що коханих поєднали мить
І уста, і радощі, і зорі.
Як тебе згадати в Приураллі
Поміж чорних сосен і ялин,
Свище вітер в моторошнім шалі,
В мене горе, а у тебе син.
Я з тобою кожен день, недоле,
Без печалі, без скорбот, без слів,
Тільки чорний облягає ліс,
Чорний ліс простерся наоколо.
Як тебе згадати, босоніжко,
Коли мчеться-рветься заметіль,
Коли важко, то поплачеш нишком,
Поки я повернувся відсіль.
Не розлийся в знівеченій тузі,
Не ридай – ридання не спасуть.
Вітер квилить-проквиляє в лузі,
І за вітром голосу не чуть.
Підготував до публікації Олександр Мазан, 22 січня 2021 року
