ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 2)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №466)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці».

У ГЛУХОМУ ЛІСІ ЗА УРАЛОМ (частина 1)
…З роками все частіше звертаюся до свого сімейного архіву. І ныби повертаюся в неповторну юність, коли майбутнє уявлялося прекрасним і безхмарним. Листи, фотознімки, вітальні листівки дорогих мені людей не лише зігрівають, а, іноді, і ятрять душу. Адже багатьох з них нема на світі.
І все частіше до рук беру загальний зошит із потертою палітуркою, на якій, одначе, зберігся напис: «Сочинения Пичкур Дмитрия». Уже сам цей запис свідчить, що зроблено його далеко від рідної домівки, а, кокретніше, — на самому сивому Уралі, де я проходив строкову військову службу. Зрозуміло, що в цьому зошиті переважають вірші, написані російською мовою. А хто з нас в ранній юності, особливо в армійські роки, не пробував своє перо, звертючись до читачів інтернаціональною мовою?
Є в цьому зошиті і вірші, написані рідною мовою. Гортаючи його, чомусь найбільше зупиняюсь на верлібрі, написаному за рекомендацією однополчанина Василя Стуса. До речі, наші погляди на таку форму віршування дещо розходились. Я вважав, що римований вірш більше дисциплінує поета, примушує шукати вдалі рими.
Ось я і підійшов у своєму екскурсі в минуле до того місця, де на моїй життєвій дорозі з’явився Василь Стус. Він тримав цей загальний зошит у своїх руках, читав мої перші несміливі поетичні спроби, давав їм оцінку.
Спогад повертає мене в ту делеку весну 1961 року, коли я служив в армії. У паровозі розміщалася лазня, де я познайомився з кучерявим солдатом невисокого зросту – Миколою Сенчилом, який там кочегарив. Виявилося, що ми — земляки: я – з Черкаської, а він – з Полтавської областей. А найбільше зближувало нас те, що й він писав вірші.
Одного разу Микола багатозначно натякнув мені: «Хочеш, познайомлю тебе з великим чоловіком, теж земляком, з Вінницької області?»
Невдовзі така нагода трапилася. Якогось весняного дня Микола Сенчило представив мені Василя Стуса. Це був високий, чорнявий, трохи сутулуватий юнак з короткою стрижкою. У гімнастерці і пілотці, яка була йому до лиця. Тримався він незалежно, але не згорда.
З того часу й почалися наші зустрічі – дедалі частіше. Василь, у свою чергу, познайомив мене з Віктором Кузміцкасом – санінструктором нашої частини. Про нього мова піде нижче.
Наша частина вважалася секретною, а тому на конверті, коли писали листи додому, вказували: «Польова пошта, в/ч 01649». Початок моєї служби проходив на майдачику під номером «10». «Десятка» — називали його скорочено. На ній ми в 1961 році зводили військове містечко для ракетників. Адже навкруги, мов печериці після дощу, росли ракетні майданчики. Так Микита Хрущов хотів здобути свою перевагу над американцями в ракетній зброї. Саме тут в той час був збитий американський розвідувальний літак, чим ми дуже гордилися. Ця «Десятка» існує й досі. Тут виросло ціле місто. Про це я дізнався випадково від свого колеги – журналіста Сергія Федотова, який служив через двадцять років після нас. Розташована вона на невеличкій річці Іва.
На початку уральскої осені Василь Стус прочитав мені свого чудового вірша «Сурмлять прощання дальні журавлі». Серед надрукованих поезій, які мені вдалося прочитати, цього вірша я не знайшов. А, може, він і зовсім не друкувався. А якщо друкувався, то це могло бути в 1961-1962 роках.
— Я – людина, яка пише вірші, — не раз повторював Василь. Відверто кажучи, спочатку я сміявся з того дивацтва. Зміст цих слів дійшов до мене через багато літ. Він не називав себе поетом і не вважав поезію, як засіб існування, як заробіток. Недаремно ж у листі до Олега Орача він пише: «… як на мене, ціле життя на кухні, хай і поетичній, є неморальне…» Поезію не можна підганяти під шаблон, якусь конкретну подію. Вона народжується зненацька, із самотини, жури чи ж то великої нестримної радості. Ці почуття не можна окреслити найкращими епітетами чи метафорами…
(далі – буде)
Дмитро Пічкур, часопис «Київ», 5-6.1997

Підготував до публікації Олександр Мазан, 2 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *