«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №501)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.
Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ. «НЕ ОПЛАКУЙ МОЇХ ФОТОКАРТОК, МАМО. ЦЕ ЩАСТЯ: АТИ ТАКУ ДОЛЮ, ЯК У МЕНЕ» (частина 3)
…Вінницький поет і журналіст Дмитро Пічкур знав Василя Стуса особисто. Їм випало вісім місяців служити разом на Уралі. В армії молоді хлопці зійшлися на грунті любові до поезії. Вірш «Сурмлять прощання дальні журавлі», читання Стусом своїм побратимам, він затямив на все життя. А потім увесь час шукав талановитого однополчанина, але ніяких кінців не знаходив. Крім звістки, що Стус пішов угору і вступив до аспірантури, абсолютно нічого.
Аж раптом у 1986 році з Севастополя дзвонить додому син, який служив у радіорозвідці: «Тату! Я знайшов твого Стуса! Рік тому помер у концтаборі. Американці передали…»
Проїжджаючи повз Рахнівку, Дмитро Пічкур обов’язково дає гудок в пам’ять про людину, яка була його навчителем у віршуванні.
Вінницький педінститут, громадськість хотіла назвати іменем Василя Стуса, однак ректор, вихований у старому дусі, все зробив для того, аби цього не сталося. Стуса й по смерті бояться не менш, ніж живого. Однак пам’ятник поету у Вінниці таки буде. На всеукраїнському конкурсі переміг проєкт Анатолія Бурдейного, який зобразив земляка в образі раненого птаха. Для нас приємно, що народився і виріс скульптор на Закарпатті. Тож примхами долі в Ужгороді стоятиме Шевченко подільського митця,а на Поділлі – Стус роботи ужгородця. Ось так воно все переплелося.
А до Стусової криниці йдуть і йдуть люди. Йдуть черниці із західної України й школярі з довколішних сіл, йдуть ті, хто його особисто знав, і ті, хто про нього почув після смерті . Йдуть, аби вклонитися землі, яка подарувала Україні такого поета.
А з Рахнівки на Закарпаття днями відпровили гуманітарний вантаж…
«В таких умовах мовчанка є злочином… Я особисто буду стояти на цьому до кінця, бо за мною – мій скривджений, зганьблений, застрашений, здеморалізований народ. Бо саме духовно-національне існування мого народу сьогодні під загрозою. Судових звинувачень я не прийматиму, навпаки – я буду звинувачувати своїх суддів. Через голови суддів і багнети вартових я звинувачувати тих, хто організував на Україні методичне знищення інтелігенції, хто організував голод 1933 року в Україні, завдавши моєму народові непоправимої шкоди.
Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших жертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту – задля чистої срави порятунку рядного народу. Я йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя!
Хай це буде останнім моїм словом!» (Василь Стус)
Олександр Гаврош, газета «Старий замок», 26 листопада 1998 року, Ужгород-Рахнівка, 112-й кілометр від Вінниці
(далі – буде)
Підготував до публікації Олександр Мазан, 20 січня 2021 року
