«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №500)
Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.
Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ. «НЕ ОПЛАКУЙ МОЇХ ФОТОКАРТОК, МАМО. ЦЕ ЩАСТЯ: АТИ ТАКУ ДОЛЮ, ЯК У МЕНЕ» (частина 2)
…Директор Рахнівської восьмирічки Дмитро Омелянчук – один з небагатьох ентузіастів достойного Стусового вшанування. Решта районного начальства радше робить щорічні урочистості для галочки. Прямо відмовити не можуть, бо часи вже не ті. Однак на ділі гальмують, як кажуть. «Сиділи в райкомі, тепер – в райвиконкомі».
Пан Дмитро Омелянчук – у шапці-вушанці, тілогрійці та галошах (зима!), тягнучи мішок кукурудзи на санях до млина, твердить, що все село знало, що Стус сидить. А сам про це почув, слухаючи якось закордонні голоси у своїй машині. Люди настільки залякані колишнім режимом, що двоюрідний брат поета Семен лишень цієї осені вперше прийшов на вшанування свого родака-односельця.
Школа імені Василя Стуса – це 73 учні (у п’ятому класі – аж троє!). Це – металевий дзвінок, яким калатають, ходячи по коридору і дощаний туалет на дворі. Це – музейна кімната видатного земляка, в якій з цінних експонатів – родинний патефон Стусів та нари, люб’язно надані генералом Тяжловим. Дві молоді вчительки, які роблять екскурсію для гостя з далекого Ужгорода, ніяк не можуть повірити, що Василь Стус – це Тарас Шевченко ХХ століття. Але нескореність поета їм подобається. «Я сама така», — кидає одна з них, зашарівшись.
Однак, не всі односільчани такої думки: «Та що ж він за вірші писав! Їх же ж не можна читать! Яка з них користь Що нам той Стус дав? Мо’ дороги зробив?» А про поневіряння по в’язницях можуть «припекти» в саме серце: «А хіба таке могло бути?!» «Темні люди» — згадуються слова баби Парасі.
Однак і неживий Василь Стус таки прислужився Рахнівці. Неперспективну школу не закрили лишень з огляду на гучне ім’я односельчанина. Певно, побоялися реакції Києва.
«Чуюся, як гладіатор на арені римського цирку перед дикими звірами. Гірше: бо ні меча, ні дротика не маю. Публічне катування беззбройного, зв’язанного по руках і ногах… Або світ таким прийме мене, як я є, як мене народила мати, або знищить, вб’є мене, але я не поступлюся» (Василь Стус».
(далі – буде)
Підготував до публікації Олександр Мазан, 19 січня 2021 року