ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 20)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №500)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.

 

 Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»

(продовження – початок в попередніх випусках)

ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ. «НЕ ОПЛАКУЙ МОЇХ ФОТОКАРТОК, МАМО. ЦЕ ЩАСТЯ: АТИ ТАКУ ДОЛЮ, ЯК У МЕНЕ» (частина 2)

 

…Директор Рахнівської восьмирічки Дмитро Омелянчук – один з небагатьох ентузіастів достойного Стусового вшанування. Решта районного начальства радше робить щорічні урочистості для галочки. Прямо відмовити не можуть, бо часи вже не ті. Однак на ділі гальмують, як кажуть. «Сиділи в райкомі, тепер – в райвиконкомі».

Пан Дмитро Омелянчук – у шапці-вушанці, тілогрійці та галошах (зима!), тягнучи мішок кукурудзи на санях до млина, твердить, що все село знало, що Стус сидить. А сам про це почув, слухаючи якось закордонні голоси у своїй машині. Люди настільки залякані колишнім режимом, що двоюрідний брат поета Семен лишень цієї осені вперше прийшов на вшанування свого родака-односельця.

Школа імені Василя Стуса – це 73 учні (у п’ятому класі – аж троє!). Це – металевий дзвінок, яким калатають, ходячи по коридору і дощаний туалет на дворі. Це – музейна кімната видатного земляка, в якій з цінних експонатів – родинний патефон Стусів та нари, люб’язно надані генералом Тяжловим. Дві молоді вчительки, які роблять екскурсію для гостя з далекого Ужгорода, ніяк не можуть повірити, що Василь Стус – це Тарас Шевченко ХХ століття. Але нескореність поета їм подобається. «Я сама така», — кидає одна з них, зашарівшись.

Однак, не всі односільчани такої думки: «Та що ж він за вірші писав! Їх же ж не можна читать! Яка з них користь Що нам той Стус дав? Мо’  дороги зробив?» А про поневіряння по в’язницях можуть «припекти» в саме серце: «А хіба таке могло бути?!» «Темні люди» — згадуються слова баби Парасі.

Однак і неживий Василь Стус таки прислужився Рахнівці. Неперспективну школу не закрили лишень з огляду на гучне ім’я односельчанина. Певно, побоялися реакції Києва.

«Чуюся, як гладіатор на арені римського цирку перед дикими звірами. Гірше: бо ні меча, ні дротика не маю. Публічне катування беззбройного, зв’язанного по руках і ногах… Або світ таким прийме мене, як я є, як мене народила мати, або знищить, вб’є мене, але я не поступлюся» (Василь Стус».

(далі – буде)

 

Підготував до публікації Олександр Мазан, 19 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *