ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 19)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №499)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.

 Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»

(продовження – початок в попередніх випусках)

ОЛЕКСАНДР ГАВРОШ. «НЕ ОПЛАКУЙ МОЇХ ФОТОКАРТОК, МАМО. ЦЕ ЩАСТЯ: АТИ ТАКУ ДОЛЮ, ЯК У МЕНЕ» (частина 1)

(репортаж з батьківщини Василя Стуса)

Він помер у карцері у неповних сорок сім. Маючи одну чвертину шлунку (решту вирізали під час операції), він і в концтаборі лишався нескореним: постійно оголошував голодування, боронячи своїх товаришів. Далебі і помер, відбуваючи додаткове однорічне покарання у камері-одиночці. Для них він був прикладом дивовижної жертовності і стійкості. Один з найталоновитіших українських поетів, якого називають Шевченком ХХ століття, і «особливо небезпечний злочинець». Знавець філософії та кількох європейських мов, член ПЕН-клубу – і в’язень з 15-річним строком відсидки, ім’я йому Василь Стус.

Каґебісти ставили йому діагноз: «патологічна чесність». Через чотири роки після смерті Василя Стуса повністю реабілітували «за відсутністю злочину». А на суді його звинувачували в тому, що він «говорив українською мовою навіть тоді, коли в цьому не було потреби».

Вірші, які колись виносилися з табору у «контейнерах» (дрібно списаних аркушах цигаркового пареру, запаяних у целофан, який ковтала людина), тепер вивчають у школах. Остання збірка поета «Птах душі», яка містила 300 оригінальних поезій, знищена КГБ. Відтворити вдалося лишень декілька віршів.

Цього року Василеві Стусу виповнилося б шістдесят. «… Усе дитинство моє було з тачкою… Пам’ятаю, як плакала мати, бо в неї була одна подерта і латана-перелатана сорочка, а ми з Марусею ходили бозна в чому. Пам’ятаю, як у 1946-1947 роках пас чужу корову – за це мене годували. Я знав, що мама голодна і не міг їсти сам, просив миску додому, аби поїсти з мамою разом. Колись поніс миску, а мама стала сварити мене дуже тяжко, плакала, казала, аби я так не робив більше. Бо їй дуже хочеться їсти – і дивитися на їжу їй було боляче. А мені ложка не лізла до рота».

Село Рахнівка на Вінничині нічим особливим не примітне. Триста дворів із школою-восьмирічкою та колгоспом «Комунар». Однак до цього села йдуть і йдуть люди. Приходять не з примусу, а за велінням серця. Бо саме тут на Різдво доля подарувала Україні Василя Стуса. Василь жив у Рахнівці недовго, бо через кілька років батьки переїхали на Донбас. Стуси були непокірної вдачі і не хотіли миритися з місцевим колгоспним начальством. Стару хату, в якій вони жили, розібрав дядько поета, який перейшов на опустіле місце і збудував нову. Зате лишилася криниця, котру в народі прозивають Стусовою, і з якої напитися води приїздять навіть з-за океану.

На старому місці самотньо жива бабця Парася – дядькова дружина. Пораючись з горщиками на печі, нехитро відповідатиме на ваші запитання: «Вася все був за правду. Йому треба було танцювать, так як грають. А він казав: «Мамо, я хочу правди. Хай я вмру, хочу правди». А тепер по правді не живеться. Хто більше урве, той і має». Помовчить-помовчить, а далі про себе: «Ой, скільки ця мама натерпілась! Старший син підірвався на міні, донька вмирала від менінгіту, цього – засудили. А грамотна то яка сім’я була! Як усі вчилися!»

«Перші уроки поезії – мамині. Знала багато пісень і вміла дуже інтимно їх співати. Найбільший слід на душі – од маминої колискової «Ой, люлі-люлі, моя дитино». Шевченко над колискою – це не забувається, й співане тужно» «Іди, іди, сину, на Україну, нас кленучи» — хвилює й досі».

Рахнівська восьмирічка носить ім’я свого видатного земляка. Але, як це не парадоксально, зі Стусом у цих місцях воюють і після смерті. Гайсинський район зажив на Вінничині славу непримиренно червоного. «Замість покаятися за розп’ятого в таборах поета (російський академік Андрій Сахаров писав, що навіть на тлі тогочасних беззаконь вирок українському поетові Василю Стусу вирізняється своєю нелюдяністю), комуністи й далі би розпинали і цькували. Для них і по сьогодні суджений за вірші поет – «ворог народу». Яка іронія долі: колишній голова Рахнівського колгоспу – нині народний депутат Верховної Ради України від Комуністичної партії України. Ось так зійшлися в одному селі два Василі – Стус і Лантух.

Несподівану підтримку Василь Стус отримав від начальника УМВС України у Вінницькій області. Генерал Тяжлов, на теренах служби якого теж сиділи політв’язні, настільки перейнявся пам’яттю про поета, що долучився до створення двох музейних кімнат: у Вінниці та Рахнівці. Більше того, силами талановитого місцевого в’язня виготовлено пам’ятник Василеві Стусу (правда, не такий талановитий), який поставили у дворі сільської восьмирічки. Селяни жартують: «Міліція посадила, міліція й пам’ятник поставила». А на урочистостях з цієї нагоди пан генерал виступав як духовний побратим колишнього «зека».

«Я пишу вірші і гадаю, що колись то буде потрібне моєму народові. А що мене мучать за них – то що зробишКомусь же треба підставляти свої плечі. Ось я і підставив свої. І мушу триматися… Якби було краще жити, я б вірші не писав, а робив би коло землі» (Василь Стус).

(далі – буде)

 

Підготував до публікації Олександр Мазан, 18 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *