ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 18)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №495)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.

 Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»

(продовження – початок в попередніх випусках)

 

МИКОЛА СЕНЧИЛО: «СТУС ДАВАВ І СТУСАНІВ…» (частина 2)

 

… Одного теплого осіннього дня я їхав приміським потягом Красний Лиман-Дебальцеве. Людей, як завжди, в таких потягах забагато, і кого тільки там не побачиш. На кожній зупинці заходили у вагон вони з нехитрими пожитками і «кравчучками», клунками. Не важко було здогадатись, що більшість з них їхала зі своїх городів, присадибних ділянок, дач. По вагонах весь час швендяли продавці-заробітчани, які галасливо пропонують пиво, морозиво, цукерки та інше.

Я задумливо вдивлявся в дорогі для мене донецькі степи, простори зі своєрідними рельєфами. І раптом чую знайомий якийсь голос:

-Газети! Журнали!

Піднявши голову, я вдивився в ту людину. Так, це він, хоч набагато змінився за ці кілька десятиліть. Я не чув його голосу майже сорок років… Це був товариш по Горлівському літоб’єднанню – байкар і гуморист Анатолій Кличков. Десь в шістдесяті роки він видав одну невеличку збірочку байок у Києві. Його ім’я я зустрічав пізніше в антології української байки. Коли Анатолій підійшов ближче до мене, я вигукнув:

-Толік! Кличков!

Він якось ніби розгубився, почав протирати скельця своїх окулярів.

Що, — кажу, — не впізнав?

— Впізнав, впізнав, — як завжди серйозно поправив Анатолій. — А я думав, що тебе вже давно немає на цьому світі, бо колись – декілька років тому – читав у «Кочегарці» некролог, де сповіщалося, що колишній робітник хімічного комбінату Микола Сенчило помер. Висловлювалися співчуття.

І тоді я розповів Анатолію, що дійсно на «Стіролі» працював в ремонтно-механічному цеху ще один Микола Сенчило, з яким мені так і не довелося зустрітися. Я не раз згадував його, навіть інколи думав, що, може, то мій двійник. Анатолій присів біля мене, я розповідав йому про своє нелегке життя. «Не тільки ти продаєш газети і журнали, — співчував я йому, — але і я вже декілька років стою на одному місці на переході – залізничному вокзалі у Луганську – і продаю свої збірочки гумору для дорослих і дітей, що видані, здебільшого, за свою мізерну пенсію. За декілька років продав понад п’ять тисяч своїх збірочок, які читачі порозвозили в різні куточки світу. Звичайно, фінансового становища не поправив, але без хліба не сидів».

— Оце і я так заробляю на прожиток! – додав Анатолій. Він мені перерахував всіх тих друзів-поетів, прозаїків, що відвідували разом з нами літературне об’єднання при газеті «Кочегарка» і яких сьогодні уже немає на цім світі. Це – Володя Назін, Ваня Лепін, Надя Ткачук, Женя Сердінов.

Пригадали і Васю Стуса, коли він в редакції «Кочегарки» читав свої твори. Всі уважно слухали і після прочитаного мовчали, як води в рот набравши. Не знайшлося такого критика, щоб міг щось закинути на адресу Василя. І тоді підвівся відомий вже письменник Іван Костиря. Він сказав, що твори Василя Стуса – неординарні. Більшість початківців пишуть твори про гудки, верстати, комуністичну працю, а в Стуса людина й природа поєднані образно, по-своєму філософськи, відчувається чудове знання мови. Так всі знали: Василь стояв вище всіх нас присутніх, деякі його твори були складні і не зовсім зрозумілі пристунім.

Я розповідав Анатолію, що служив в армії разом в одній частині з Васею Стусом в Лубнах і на далекому Уралі, про його трагічну долю, про те, що видав невеличкі спогади про його армійське життя. Розмова наша точилася жваво, поруч сиділи місцеві люди, що верталися з городів, присадибних ділянок. Одна, ще моложава жіночка з «кравчучкою» і клунками, сиділа поруч нас і уважно прислухалася до нашої розмови. Руки в жінки були в землі, чорні. Вона, певно, тільки що «вилізла» з городу чи дачі, навіть не встигла вимити руки, а тут – потяг… Жіночка зацікавлено дивилася на нас, коли ми говорили про долю Васі Стуса. Нарешті вона не втерпіла:

— І в нас тут, в Калинівці, всі знають Василя Стуса. На тій школі, де він працював вчителем, тепер висить пам’ятна дошка. А ще був один випадок… Більшість вчителів школи на великій перерві ходили обідати в їдальню. Ходив з ними і Вася Стус, — додала жіночка. – Василь скрізь розмовляв українською мовою. І ось одного разу Василь разом з вчителями прийшов пообідати в ту їдальню. Читали, як завжди. Меню, і так один за одним замовляли і просувалися до каси. Василь, звичайно, замовляв українською мовою. За ним чомусь опинився високий, кремезний тип з насунутим на очі кашкетом. Почувши Василеву українську мову, той визвірився і рявкнув на нього:

— Ти, хахол, что ти там на бандеровском язике плетьош! Ану проваливай!

Василь зробив йому зауваження. І той щосили штовхнув Василя, борщ розлився на підлогу, впали деякі тарілки. Тоді Василь схопив того нехриста за груди і повалив на підлогу. Збіглися вчителі і ледве їх розборонили.

— Це ж вчитель! Це ж вчитель! – соромили вчителі того нелюда.

— Про цей випадок знає вся Калинівка! – всміхнулася жіночка. – Стус надавав тому перевертню стусанів…

З армійського життя пригадую випадок, коли Василь навчав нас з Дмитром Пічкуром, нині відомим поетом і жруналістом, риторики віршів – він декламував твори Лесі Українки, розмахуючи рукою:

Я на гору круту кам’яную

Буду камінь важкий підіймають…

Це було в лісі, де розташувалась наша військова частина. Тоді Василь наставляв нас:

-Попробуйте писати білим віршем, верлібром, бо інколи рима сковує думку, не дає самовиразитись, хоча й наштовхує на нові художні образи…

Коли Вася Стус був на курсах офіцерів в Чебаркулі Челябінської області Росії, ми листувалися з ним, я посилав йому свої нові вірші. Василь добре відгукнувся про них. Але одного разу я послав свій новий вірш «Іду на спів». Цей вірш був сповнений радості, запаморочення від «щасливого» заможного життя. В своєму листі Василь писав, що цей вірш йому не сподобався. Він не писав – чому саме вірш не сподобався. Напевно, щоб я сам здогадався. І я розумів, що не таким було життя, щоб його хвалебно опівувати…

Пам’ятаю, коли я їхав з армії у відпустку додому, то Василь попросив, щоб я купив поезій і привіз йому почитати. Я, звичайно, виконав Василеве прохання і привіз йому невеличку, але товсту збірочку з гарною обкладинкою одного маститого на той час поета. Коли я простягнув Василеві ту книжечку, то побачили б ви, як він скривився від неї, побачивши тільки досить відоме прізвище автора. За зрозумілими причинами я не називаю автора тієї збірки. Василь все-таки взяв її, та невдовзі повернув, махнувши рукою.

А це ось недавно, передивляючись в бібліотеці альманах «Донбас» початку 70-х років, натрапив на те, що щукав. Альманах «Донбас» друкував ранні поезії Василя Стуса, що так перегукувались з молодим Павлом Тичиною. Рання Василева творчість вже тоді привертала увагу донецьких письменників, зокрема, Євгена Летюка. Про це свідчить «Відкритий лист молодому поетові Василеві Стусу», надрукований в 1963 році (альманах «Донбас», 1963-4). Після Андрія Малишка Євген Летюк – друга людина, хто підмітив неабиякий талант Василя. Летюк в кінці відкритого листа писав: «Що ж до мене, то великою радістю було б мені купити в книгарні вашу першу збірочку поезії. І я знав, що придбаю її, бо ви людина талановита…» Цей відкритий лист Євгена Летюка до Василя Стуса доповнить аналітично-критичні роздуми про ранню поезію Василя Стуса.

Ніколи не забуду, коли я познайомився в армії з товаришем по перу – Дмитром Пічкуром, що пізніше призивався до армії та теж потрапив у нашу військову частину. Дмитро розповідав мені, що пробує писати прозу, вірші. І я тоді йому сказав:

-Я тебе познайомлю з великою людиною – поетом Василем Стусом.

В своїх словах я не помилився. Та й Дмитро Пічкур, наш побратим, теж сьогодні відомий поет, журналіст, автор текстів багатьох пісень, живе у Вінниці. Я постійно листуюся з ним і немає жодного листа, щоб ми не згадували дорогого всім нам Василя Стуса – незламного борця за правду, великого поета, філософа, перекладача, лауреата Державної Шевченківвсьої премії.

Микола Сенчило, Луганськ

 

(далі – буде)

 

Підготував до публікації Олександр Мазан, 17 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *