ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 16)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №493)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.

 Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»

(продовження – початок в попередніх випусках)

 

ВАЖКЕ ПОВЕРНЕННЯ ВАСИЛЯ СТУСА

(зовсім не мажорні нотатки про ювілей поета в селі Рахнівці)

Ювілейні урочистості, які почалися в Києві 8 січня, продовжились у Рахнівці наступного дня. З цієї нагоди сюди приїхала група письменників і журналістів з Вінниці (з Києва не було), самодіяльні колективи Гайсинського району.

Мітинг біля погруддя Василя Стуса (зроблене, до речі, не кращим чином) проходив за скороченим сценарієм – була відлига, йшов дощ. А під дощем та ще й на нетвердому грунті довго не вистоїш. Виступило всього кілька промовців: заступник голови Гайсинської райдержадміністрації Степан Сікорський (голови не було), заступник голови Вінницької облдержадміністрації Микола Ільчук, директор Рахнівської неповної середньої школи Дмитро Омелянчук та секретар  Вінницької організації Спілки письменників України Володимир Кузьменко. А потім – тут же, у школі, відкрито крихітну музейну кімнату Василя Стуса, в якій одразу не могло вміститися кілька десятків людей.

За що може зачепитися погляд у цій кімнаті Може, за книжкову полицю, де стоять лише три томи творів Стуса із шести, що вже вийшли у Львові? Та хіба на честь такого дня не можна було закупити їх за якихось п’ятдесят гривень? Зате, як ріже погляд Василя з портрета, з небагатьох знімків, розміщених на стінах. Екскурсовод – учителька української мови і літератури Лариса Манчук – добросовісно розповідає про історію села Рахнівки, про появу в ньому першого Стуса – Климентія, сина мужнього солдата Федора Івановича.

Ми бачимо куточок типової селянської хати кінця тридцятих років, в якій народився Василь Стус. Батьки у пошуках кращої долі виїхали на Донбас, коли Василю ледве минуло два роки. Не часто він бував у рідному селі, але воно залишилось в його серці назавжди. Ось він у Рахнівці із сестрою Марією. На іншому знімку він тут же зі своїми друзями.

На книжній полиці, якщо хтось устиг придивитися, стоїть кілька десятків книг, подарованих вінницькими письменниками, з інших куточків України та з-за кордону. Беру до рук одну з них і читаю: «Дорогі земляки Василя Стуса! Пам’ятайте, що він понад усе боронив і любив рідне слово. Шануйте її – нашу мову, а вона відлунюватиме в ваших долях добром, правдою і любов’ю. Анатолій Бортняк».

Так, це саме той поет, який разом з Василем на початку шістдесятих перебував на літературному семінарі молодих поетів в Одесі. Вони навіть в одній кімнаті жили.

А ось збірочка Ніни Гаврилюк. «Віриться, що земляки Стуса будуть пишатися тим, що живуть на землі, яку він так любив» — написала Ніна Юхимівна. «Моїм землякам, учням і вчителям Рахнівської школи з найкращими побажаннями світлої і щасливої долі. Микола Луків. Київ». І ще такий запис: «З далекої Австралії вітаю земляків безсмертного  Василя Стуса! Бажаю добра, успіхів, вічно щасливої України. Мельбурн. Дмитро Чуб-Нитченко».

Свої книги з автографами передали також Валерій Лазаренко, Тетяна Яковенко, Анатолій Гарматюк, Петро Головатюк, Анатолій Подолинний, автор цих рядків та інші поети.

Багато хто просто не встиг бодай переглянути ці подарунки, бо в той час, коли екскурсовод розповідала про родину Стуса, тут залишилось кілька осіб. Решта поспішила в клуб, де в цей час  уже йшов концерт художньої самодіяльності. Хоча думалось, спочатку слово скажуть ті, хто не зміг виступити на мітингу, а потім уже виступатимуть самодіяльні артисти. Явний недогляд у сценарії свята. Гарно співали художні колективи – і народний хор з відомої Чечелівки, а якраз їй підпорядковане бригадне село Рахнівка, і колектив з Краснопілки, трохи слабше – фольклорний колектив з Рахнівки. Не сприймалися слухачами російськомовні переспіви, в той час, коли Україна так славиться своїми колядками і щедрівками.

Як на мою думку, то весь цей сценарій свята не був глибоко продуманий. І це не вина тих, хто його втілювавв у життя. Уся справа – в ставленні керівників району до постаті Василя Стуса. Як ще важко нашим людям відійти від стереотипу мислення. Якщо комусь приклеєно якийсь ярлик, то змити його вже дуже важко. А ярлик небезпечного державного злочинця і досі тяжіє над Василем Стусом. За що? Та за те, як писав Василь, «я пишу вірші і гадаю, що колись то потрібно буде моєму народові. А що мене мучать за них – то що зробиш?»

Важко навіть уявити, як насторожено, а то й вороже, дивилися радянські люди на Василя, коли його  — закутого в кайдани – вели до трапу літака після операції, а потім у салоні під посиленим конвоєм. І ось цей «державний злочинець» писав до коханої дружини такі слова: «Думаю, що наше з Тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно. Бог просто забрав у нас будні, а залишив – свято. Свято високого болю, почесного тягаря, врочистість розлуки і празникові миті зустрічей. А буднів у нас (двох) – нема, слава Богу».

Від таких слів серце могло б вискочити з грудей. А ми хіба часто мовимо до своїх дружин, чоловіків ласкаве слово? Те, яке зігріває, робить нас добрішими.

І ось на фоні такого святкування якось не додало радості повідомлення про те, що опубліковано Указ Президента України про нагродження Василя Стуса «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ступеня (посмертно). Бо ніщо не замінить нам живого поета та борця, якому в час мученицької смерті виповнилося лише 47 років.

І ще раз хочеться повернутися до сценарію ювілейних урочистостей у Рахнівці. І ось у якому плані. Знаючи, що на них приїде багато людей, письменників, журналістів, слід було продумати всі деталі цього дійства, яке відбувалося на третій день Різдва Христового. Але це знову ж таки свідчить про ставлення до ювіляра, якого визнав весь світ, а ми ще й досі називаємо його «відомим» поетом, а не великим, на що він заслуговує, як ніхто інший. Справді, важке повернення Василя Стуса додому.

Цю мою думку підтвердив і заступник начальника Вінницького обласного управління культури Василь Циганюк уже у вужчому колі: «Якийсь він є, цей застій, відносно імені Стуса».

Вшанування Василя Стуса ще не закінчено. Весь нинішній рік буде проходити під його знаком. Продовження урочистостей відбудеться у Вінницькому обласному муздрамтеатрі 22 січня. Тож хай воно стане гідним нашого великого земляка! Може, знайдуться кошти вперше запросити до Вінниці родину Стуса.

«Тільки не плачь і не показуй на людях своєї біди, — писав Василь Стус до дружини. – Тримай голівку свою повище, бо ти – молодиця моя, славна моя, дорога моя, безсмертна моя. Бо тобою напоєно десятки моїх віршів, які, дасть Біг, переживуть і нас з Тобою».

Ці пророчі слова Василя збуваються, хоча так непросто.

 

Дмитро Пічкур, газета «Вінничина», 13 січня 1998 року

(далі – буде)

 

Підготував до публікації Олександр Мазан, 16 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *