ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 15)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №492)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.

 Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»

(продовження – початок в попередніх випусках)

«ЛЮДИНА ЖИВЕ, ЩОБ ЖИТИ»

Ці слова Василя Стуса, звернені до сина, прийшли мені на згадку під час стусівських читань, що відбулися у Вінницькій обласній бібліотеці, присвяченій 62-й річниці від дня народження поета. Був на цьому вечорі і Дмитро Стус. А писав ці рядки Василь у день 17-річчя Дмитра, коли перед юнаком стояв вибір: ким бути? Закінчуючи листа, Василь Стус з болем і надією зізнавався: «… я думаю про Тебе, тужу за Тобою, люблю Тебе і покладаю на Тебе надії…»

Відтоді минуло неповних сімнадцять літ. Чи справдилися надії батька? Про це та інші проблеми ми й розмовляємо з Дмитром Стусом.

— Ти сказав, що у Вінниці побував утретє. Якою тобі бачиться батьківщина батька?

— Тут я зустрічаю людей, яким цікаво, що я думаю, що скажу. А тому завжди їду сюди з задоволенням. Врешті, щоб мати враження від міста, треба по ньому хоча б ніч погуляти.

— Твоє ставлення до батька в різні роки життя було неоднакове. Коли ти вперше усвідомив, що він є гордістю України, великим поетом?

— Борцем його, насправді, я ще й досі не усвідомив. Кажуть… Думаю, що кожна людина має право на свою точку зору. А щодо усвідомлення того, що він – великий поет, то це прийшло до мене десь наприкінці 83-го, на початку 84-го року. Я відчув, що в його поезії щось є. А, крім того, вона впливала на мої настрої. Мені здавалось, що його педагогічні здібності дещо переоцінені. Принаймі, так мені, підлітку, здавалось у 80-ті роки. А потім, коли в мене почалась серйозна робота, почалось літературознавство, коли перед собою огром матеріалу, який довелося прочитати, мав можливість порівнювати, тоді зрозумів, що у світі так багато поетів. У батькових віршах побачив, що там є світ.

— Вийшло дев’ять томів творів Василя Стуса. Зрозуміло, в них не все вмістилось, що він написав. Як повно відображена в них його творчість?

— Cправді, це не є повне видання, академічне. Це наукове, серйозне видання. З ранніх віршів сюди не ввійшли школярські вправи. Ми з Михайлиною Хомівною (Коцюбинською – головою редакційної колегії – прим. Дмитра Пічкура) незалежно один від одного вирішували, що треба друкувати, а що – ні. Насправді, сюди не ввійшло небагато віршів, не ввійшла остання збірка, яку нам до цього часу не вдається повернути з Москви. І невідомо, чи вона ще є?  Не ввійшли дуже цікаві батькові конспекти з помітками на полях. Це могло б бути кілька гарних томів. Ще – три-чотири листи зовсім приватного характеру, а також ті, яких не вдалося розібрати. Кілька листів Ірини Калинець, ще когось, яких тут нема. Але я можу сказати, що десь на 85% з написаного там є. В наших умовах це дуже багато.

— Кого б ти хотів відзначити, хто найбільше доклав зусиль, аби це видання побичило світ?

— По-перше, Михайлину Коцюбинську. По-друге, покійного Миколу Лавриновича Гончарука. Від нього я дуже багато взяв в аспірантурі, хоча моїм керівником кандидатської був Микола Жулинський. Ще – Галині Бурлаці, яка дуже багато зробила по звірці і вичитці матеріалів. Ми також висловлюємо щиру вдячність Групі «Amnesti International» з німецького Меттманн, «Лізі українців Канади», Олександрові Харченку, Ніні Гнатюк, Надії Світличній, Анатолію Матвієнкові, Анні-Галі Горбач, Василеві Яременку та іншим, які посприяли виданню цього дев’ятитомника.

— Як відомо з листів до матері і до тебе, батько дуже переживав (я би на місці знаного колеги Дмитра Пічкура написав  би дієслово «переймався» — прим. Олександр Мазан), яку професію ти обереш. Найбільше ж йому боліло, аби ти був людиною. І сталося так, що ти закінчив аспірантуру при інституті літератури, де свого часу навчався й батько. Ти радієш з того?

— Так склалися обставини. Про цей фах я ніколи й не думав. Просто змушений був це робити. Це стало мені як хоббі. А допомогала мені дружина – Оксана – хімік-кібернетик, досить освічена, багато читала. Вона, до речі, здійснила комп’ютерне забезпечення видання. Звичайно, на якийсь час мені довелось відкласти театральні інтереси. Думаю, що до них ще повернусь. Зрештою, видання Василя Стуса було не тільки науковою роботою. Я як би продовжив процес свого навчання. І він був дуже цікавий. Я вийшов на багато наук, на психологію, на те, що впливає на людину, як впливає, що тут має бути присутнім і таке інше.

— Ще хотілось би поговорити з тобою про літературну премію імені Василя Стуса, яку заснував Євген Сверстюк. Як ти думаєш, це може бути справою однією якоїсь людини чи держави?

— Як на мене, то державна премія в мене не викликає жодної симпатії. Що стосується премії, яку заснував Євген Сверстюк, її критерії є жертовними в першу чергу. Вибір  лауреатів — суб’єктивнийА кому дають премію не суб’єктивно? От дадуть, скажімо, Борису Шарварку Шевченківську премію – це буде об’єктивно, напевне (сміється). Звичайно, Євген Сверстюк, перш, ніж визначити кандидатів, радиться із Михайлиною Коцюбинською і зі мною. Але – це його вибір. Він має моральне право на це, як би своїм обличчям відповідати за цю премію. Можна полемізувати довкола лауреатів. Але скажіть мені, довкола хоч одного лауреата премії імені Тараса Шевченка можна не полемізувати?

— І ще таке питання: скажи, чи відчув ти, як поціновують твого батька і, зокрема, на Вінничині?

— Складно мені відповісти. Здається, Стуса можна поціновувати як борця. Так, це є певний символ. А щодо його творчості, то, певно, будуть люди, які інтимно його чекатимуть. Ми зробили таку можливість, кожному це доступно. А потім тим людям, які прочитають, просто буде цікаво спілкуватися між собою. Ось це для мене головне.

— Дякую тобі, Дмитре, за інтерв’ю. А закінчити нашу розмову все ж хочеться рядками з листа, адресованого тобі батьком: «Дуже хотів би, щоб Ти старанно вчився. Повір мені – то дуже потрібно буде Тобі в житті. Не для того, щоб стати інженером чи лікарем обов’язково (хоч це теж не зле), а щоб краще розуміти самого себе, людей і світ». Думаю, Батько гордився б таким сином, якби міг устати й побачити.

 

Дмитро Пічкур, газета «Зоряна криниця», 29 січня 2000 року

(далі – буде)

 

Підготував до публікації Олександр Мазан, 15 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *