ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 14)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №491)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії.

 Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»

(продовження – початок в попередніх випусках)

НИНІ ЙОМУ ВИПОВНИЛОСЯ В ШІСТДЕСЯТ ОДИН… (частина 2)

 

…Мені пощастило бесідувати (я б на місці поважного автора Дмитра Пічкура вживав би, наприклад, дієслово «спілкуватись» — прим. Олександр Мазан) з людиною, яка близько знала Василя Стуса, підтримувала його морально в листах і листівках. Це Михайлина Хомівна Коцюбинська. Ось що вона розповідає про те перше знайомство з Василем: «Я з Василем познайомилась в Києві, коли він вступив в аспірантуру. Тоді ми так дуже часто й не бачилися. Я вже була науковцем, він – аспірант. У нас було шість років різниці у віці. Відразу відчула, що це людина надзвичайно ерудована, розумна. У нас було багато спільного, звичайно. Але найбільше я зійшлася з ним уже після того, як його з інституту «попросили», якщо сказати м’яко. Під час його виступу у кінотеатрі «Україна» я була поруч з ним. І взагалі, цю акцію ми продумували ще задовго, аби краще повідомити громадськість про арешти шістдесятників, які почалися в той час. Я бачила, як тремтів він кожною клітиною свого тіла, коли підтримав заклик встати. В інституті літератури зберігся наказ про його звільнення, на якому Василь розписався і дописав: «Читав. Хай це все лишається на вашій громадянській і партійній совісті».

Найбільше ми зблизилися, коли Василю стало дуже погано. Я ще три роки трималася в інституті, а він уже кочегарив. Ми з товаришкою, нашою спільною знайомою – Світланою Кириченко – возили йому якусь кашку, у нього була виразка шлунку, ходили додому. Була в нього на весіллі, на хрестинах сина. І чим небезпечніше нам було знатися, тим ближче ми ставали. Очевидно, пік найближення був тоді, коли ми були розлучені, коли він був у тюрмі і я, скільки могла, йому писала. Де б я не їздила, де б не була, слала йому бодай листівочку (на листи був ліміт). Як багато важили для нього всі ці листівочки. Останній лист Василя до мене дійшов лише через три роки після його смерті. Причому, такий ніжний, такі ласкаві слова знайдені. Ну, наприклад, на день народження, коли ти од нього з табору отримуєш листівку і там написано: «скучив за тобою, як за Софією Київською». Або: «ти побачиш, як раптом до тебе прихилилося небо, то знай – це я його наслав».

Слухав я цю розповідь і раптом пригадався лист Василя до Михайлини Коцюбинської, датований саме в переддень Нового року: «Михасю! Мені шкода, що я позбавлений дару писати мадригали, як, зрештою, і слухати. Проте, на порозі Нового року – шкодую, що мені того бракне. Бо при ньому заримував би напрямець, що я Тебе люблю. Правда, таке визнання звільнює од бажань і зичень, і всього цього «щоб дав Бог» (тавтології можна й уникнути), а до цього пасує добре «З Новим роком!»

«Вірю в день духовного воскресіння Василя Стуса, коли будуть видруковані всі його поезії та публіцистика. Вірю в здійснення мрій і сподівань Василя Стуса, у соціальну розкріпаченість людської особистісті, у розквіт України», — напише згодом Василь Голобородько…

Відкриваю один з томиків творів Василя Стуса і назустріч кричати слова:

Світ повен милих таємниць,

А як дитині – то і казкових.

Гаї, переліски, діброви.

Рахнівка! Падай, падай ниць.

Там, у долині, ув імлі

Вона парує, мов хлібина,

Допіру з печі, Україна!

Звідти, з того села, почалася його стежка у безсмертя.

Тож давайте і ми пом’янемо Василя Стуса. Бо його душа боліла болями Всесвіту.

Дмитро Пічкур. «Літературна Україна», 14 січня 1999 року

(далі – буде)

 

Підготував до публікації Олександр Мазан, 14 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *