ДМИТРО ПІЧКУР. «БІЛЯ СТУСОВОЇ КРИНИЦІ» (частина 13)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №488)

Коли ви будете читати сторінку Вікіпедії з назвою «Василь Стус», то серед численних посилань на публіцистику про Стуса ви не побачите посилання на збірку Дмитра Пучкура «Біля Стусової криниці». Дивно, але ж відомий вінницький журналіст, поет та письменник особисто знав Василя і служив з ним у Радянський Армії. Навіть вважає себе учнем Стуса, який став для Дмитра Степановича справжнім літературним і життєвим натхненником. А двадцять років тому – у 2001 році — у Вінниці вийшла збірка нарисів та публіцистики про Василя Стуса авторства Дмитра Пічкура «Біля Стусової криниці». Від сьогодні пропоную вам матеріали по-своєму унікальної книжечки, незаслужено обійденої Вікіпедією. Її цінність ще й у тому, що Василь Стус народився на Вінничині, де зараз мешкає і творить його армійський товариш і учень Дмитро Пічкур, виріс і став справжнім поетом на Донбасі, а працював останнім часом до засудження таким же журналістом, як і Пічкур, на Черкащині, де народився Дмитро Пічкур. Ось такий він «перепльот», витоки якого, як не гадай, ведуть до тіїє самої «Стусової криниці»
(продовження – початок в попередніх випусках)
НИНІ ЙОМУ ВИПОВНИЛОСЯ В ШІСТДЕСЯТ ОДИН… (частина 1)
Ось уже кілька років в українському календарі Різдво Христове позначено червоним числом. Це – одне з найбільших християнських свят. А спершу буває Свят-вечір. За столом після заходу сонця збирається вся родина. Найстаріший першим з’їсть ложку куті, яка після довгого посту здається найсмачнішою стравою у світі.
Знаю, далеко від Вінниці, за синіми снігами збереться й родина Василя Стуса. У неї цього дня подвійне свято – народився Василь. Сьогодні йому виповнилося б шістдесят один…
Стверджують, що Василь народився сьомого січня, але мати побоялась записати сьомим числом. Сам Василь про це розмірковував так: «… Та і знакомиті дати проставив мені хтось». У таборах на російському Уралі він запитував глибоко віруючого теолога-самоука Семена Покутника: «А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?» «Додаткова ласка Божа, але кому багато дається, — відповідав дід, — з того багато й спитається».
Правовір як у воду дивився. Колишній політкаторжанин Іван Гель, який у 1981 році був поруч із Стусом, написав про нього так: «Сьогодні Василь Стус – постать вселюдська. Він є Просвітитель і Хоронитель народів від зла. Можливо, там, у вас, так і не усвідомили цього, як не усвідомили багато самоочевидних речей, що стосується Україні».
Ці слова написані ще на початку становлення України як незалежної держави. Але вони актуальні й сьогодні. Бо й дотепер не усвідомили цього ні Гайсин, ні Вінниця. Скільки «боїв», скажімо, точилося, аби присвоїти ім’я Васился Стуса, Вінницькому педагогічному інститутові. Та все – даремно. Щоправда, у селі Рахнівці, де народився поет, його іменем названо неповну середню школу.
За Василя Стуса не треба агітувати. Він сам знайшов дорогу до людських сердець. Про свою історичну місію поет знав. Ось як про це він пише у листі до дружини: «Думаю, що наше з тобою життя теж стало часточкою історії нашого народу. Пишаймося тим, що Бог поклав на нас цей хрест – і несімо його гідно».
«Був Василь гордої вдачі, зовні здавалося, навіть неприступиними. Але то тільки здалеку. Перші ж слова, котрі він вимовляв тепло і приязно до співрозмовника, знімали напругу», — згадує про свого побратима Євген Пронюк.
Таким його знали і ми з Миколою Сенчилом, коли разом проходили строкову військову службу на російському Уралі. Не буду тут говорити, що з благословення Василя Стуса і я прилучився до поезії, бо скільком і після він влив отой животворний струмінь, який у важкі хвилини змушує знаходити у собі нові сили для життя у борні.
Упродовж багатьох років я намагався почути хоча б одне слово про долю армійського побратима. Останню звістку про нього мені подав Микола Сенчило, який після звільнення в запас повернувся у Горлівку, де мав зустрічі з Василем. Про це Микола писав мені в кінці 1963 року. «Працюю на заводі, в Горлівці. Навчаюся в літоб’єднанні при місцевій газеті…» Аж до 1986 року, коли мені подзвонив син із Севастополя і повідомив про трагічну долю Василя Стуса, про що було передано в ефірі англійською мовою. В Україні про це знало невелике коло людей».
… Нині на моїй книжковій полиці — поруч з класикою — дев’ять томів творів Василя Стуса. Знову й знову перечитую його поезію. Натрапляю на вірш, присвячений Вінцасові Кузміцкасу – «Холодний присмерк приуральський». Це той Кузміцкас, який у нашій частині служив санінструктором. Литовець Кузміцкас читав мені напам’ять свої повісті російською мовою. А ще він був прекрасним художником. У цьому вірші Василь Стус змальовує портрет Вінцаса за роботою над художнім полотном:
Тріщав мороз. А він, ввімкнувши лампи,
Змалілий, сновигав між довгих тіней,
Як скалків власної сухої туги,
Й рефлектори на стіну наставляв,
Де оживав на полотні фламандський пейзаж…
Але серед поезій не бачу вірша, який Василь прочитав мені на початку осені 1961 року перед від’їздом з частини. Випадково знайшов його назву у монографії Дмитра Стуса про батька «Сурмлять прощання дальні журавлі». Думаю, і цей вірш буде надрукований у наступних книгах Василя Стуса…
(далі – буде)
Дмитро Пічкур. «Літературна Україна», 14 січня 1999 року

Підготував до публікації Олександр Мазан, 13 січня 2021 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.