ВІКТОР КОСТЮЧЕНКО. «БІЛЬ АЖ ДО КРАЮ ДОРОГИ…» (ЕСЕ ПРО ВОЛОДИМИРА СОСЮРУ) (частина 3)

«История и краеведение Донбасса»

«Лисичанский музей истории горного дела Донбасса»

«ЛИСИЧАНСКИЙ МУЗЕЙ ИСТОРИИ ГОРНОГО ДЕЛА ДОНБАССА» ПРЕДСТАВЛЯЕТ (выпуск 170)

Київ. Університетське видавництво «Пульсари». 2004

(початок – в попередньому випуску)

РОЗДІЛ I

«ДИТЯЧИХ ДНІВ МОЇХ ОЖИНА…»

 

…Батько ще й дуже добре малював. Мати знала безліч пісень і чудово співала. У бідній хаті звучали гармонь, гітара. Батько був особливо красивий і натхнений, коли у злагоді з матір’ю  виказував свої жалі, печалі в тужливій пісні. Ця туга щемким струмочком вливалась у дитяче серце. Великий вплив на хлопця мали також бабусині молитви й казки, і перші вірші Володимира були схожі на них. Батько дав синові досить добру освітню підготовку. І коли хлопець пішов до п’ятирічної, так званої двокласної міністерської школи, навчання йому давалося легко. Вчився він добре, одразу ж захопився повістями Жюля Верна, Фенімора Купера, поезіями Олександра Кольцова, І.Нікітіна. Згодом на сплату навчання заробляв сам.

Влітку Володька, як і всі діти, пропадав на Дінці, плигав у річку з похиленої верби, взимку — з’їжджав на санчатах з гір. А то ще катався на вагонетках. Часто ці забави закінчувались трагічно: діти тонули в Донці (Віктор Костюченко не називає повну назву річки – Сіверський Дінець – прим. Олександр Мазан) або розбивалися на крутих горах, калічились під вагонетками. Якось і Володимирові дісталося: вагонетка пошкодила ноги…

І хоч дитинство хлопця було важким, але й радісного в ньому було багато. Дитячі враження від рідних місць – Дінця, Бахмутки, Третьої Роти, сільських околиць, степу – так виразно і глибоко відбилися в уяві майбутнього поета, що потім стали олною з тем, до якої він звертався протягом життя.

Наближалася Перша світова війна. В Україні активізуються громадські рухи з найрізноманітнішими програмами – від націоналістичних до монархічних. Пресу заповнюють матеріали, в тому числі й художні, на тему захисту «отєчества». На Луганщині, що була сильна соціал-демократичними осередками, мітингування стає звичайною ознакою робітничого життя. Траплялося й таке, що на одному заводі чи шахті робітники гуртувалися навколо різних, навіть протилежних ідейних напрямків. Так було, зокрема, й на содовому заводі, де працював Сосюра. Содовий завод у Верхньому – один з найпотужніших у Російській імперії. Звичайно, була там і робітнича еліта, яка виступатиме згодом проти більшовиків. Бідніша ж частина робітництва, підхопивши демократичні гасла, боролася за поліпшення умов життя і праці.

Чи позначилося це політичне збурення на Сосюрі? Так, але дуже своєрідно. З одного боку, постійні переїзди і мандри, через те – мінливі впливи. З іншою, скрута, щоденне добування шматка хліба змушували цінувати роботу, щоб не втратити місце, на якому і без того важко було втриматись, бо ж підліток. А підліток – перший на звільнення. Ось він у бондарні, а з часом – у шахті, пастух у багатія, учень маркшейдера. Чоботи є, одягтися нема в що. Піджачина є, чобіт – нема… Так чи інакше, але якихось особливих переконань шістнадцятирічний хлопець не мав і жодні гасла не брав на віру. А ще ж йому і вчитись дуже хотілось. У ньому жило переконання, що тільки навчання – шлях до безбідного життя.

У 1914 році Сосюра стає учнем трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма (нині – Сіверськ Донецької області поблизу Лисичанська – прим. Олександр Мазан). Та невдовзі бідність змушує його покинути навчання (повернеться він у це училище аж 1916 року). Чому ж Сосюру, вихідця з робітничого оточення, повело до закладу, який готував спеціалістів сільського господарства? Може, соціальний стан не дозволяв йому вступити до іншого, престижнішого? А може, його просто покликали оті вишневі сади, хлібодайні ниви, степові простори, те середовище з непоруйнованими звичаями українського села, — все, що він бачив, удихав разом із п’янким повітрям? Згодом в автобіографії він так пояснить свій вибір: «Вчився на слюсаря в ремісничий школі, але залізний порох мені не сподобався. Я, витримавши конкурсний екзамен в Кам’янську (при ст..Яма) сільськогосподарську 3-класну школу, став учитися серед поетичної природи».

«З любові до природи… став учитись на помічника агронома», — це рядки з іншого варіанту автобіографії («Центральний Державний архів-музей літератури і мистецтва». Фонд 44. Опис 1. справа 447).Отже, юнака вабило до селянського люду, до селянського оточення. Про це він заявляв як поет.

Хлопцеві щастило на вчителів, які заохочували його до самостійної праці, до творчості. На все життя збереже Володимир Сосюра теплі спогади про цих людей, які підтримали його перші творчі спроби. Місцеві газети – лисичанська й бахмутська – теж помітили юного поета й надали йому свої сторінка. Вірші Володимира Сосюри цього періоду – учнівські, наслідувальні, сповідні. У них вловлюються інтонації Некрасова, Кольцова, Надсона. В окремих із них можна натрапити й на передчуття якогось оновлення, але стверджувати, що в перших віршах автор уже сприймав «початок революції», — то велике перебільшення. І Україна, як Батьківщина, і Русь, як «Родина», однаковою мірою присутні у віршах початківця. Образами «народа-страдальця», «последнего боя», переможного «знамени труда», «тяжких оков» була переповнена тогочасна російська література (Олександр Блок, Валерій Брюсов, Георгій Кржижановський). Під впливом цих образів перебував і Володимир Сосюра, який, за власним визнанням, у ранніх поетичних пошуках «напрасно искал Человека». Подібні пошуки – характерна ознака всієї літератури початку ХХ століття…

 

(далі – буде)

 

Олександр Мазан, фахівець «Лисичанського музею історії гірничої справи Донбасу» ПАТ «Лисичанськвугілля», 10 листопада 2018 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х, х Лисичанскуголь х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *