ВІКТОР КОСТЮЧЕНКО. «БІЛЬ АЖ ДО КРАЮ ДОРОГИ…» (ЕСЕ ПРО ВОЛОДИМИРА СОСЮРУ) (частина 2)

«История и краеведение Донбасса»

«Лисичанский музей истории горного дела Донбасса»

«ЛИСИЧАНСКИЙ МУЗЕЙ ИСТОРИИ ГОРНОГО ДЕЛА ДОНБАССА» ПРЕДСТАВЛЯЕТ (выпуск 170)

Київ. Університетське видавництво «Пульсари». 2004

(початок – в попередньому випуску)

РОЗДІЛ I

«ДИТЯЧИХ ДНІВ МОЇХ ОЖИНА…»

                                         У мрії все рівне: й сьогодні, й минуле,

                                          І щастя, і вічність, і мить.

                                          Та в яві дитинство пройшло, промайнуло,

                                           Лиш серце ще й досі болить.

                                                                 Володимир Сосюра

 

На Луганщині, в Дебальцевім (нині Донецька область), 6 січня 1898 року в сім’ї бідного службовці народився син, якому судилося стати видатним українським поетом Володимиром Сосюрою. За переказами, у Сосюр нібито текла французька кров. Сам Володимир дещо іронічно сприймав цю легенду, підкреслюючи, що в нього козацьке серце, козацька душа, козацька вдача. Сосюра – це, можна сказати, псевдонім. Справжнє прізвище – Сюсюра. Під цим прізвищем у поховальній книзі за 1915 рік записано про смерть поетового батька. Та й сам поет свою першу збірку віршів «Пісні крові» (1918) видав під прізвищем Сюсюра. Під цим прізвищем він друкувався в газеті «Український козак» (1919). Зараз уже родовід Володимира Миколайовича досліджено до середини XVIII століття. Встановлено, що в місцевості понад Дінцем проживало багато Сюсюр. Були вони за походженням українці. Версія про те, що хтось був із французів, який по війні 1812 року лишився в Донбасі, — лише романтична легенда, яка передавалася з покоління в покоління. У когось із предків поета з’явилося бажання змінити немилозвучне Сюсюра і наблизити його до французького Сосюра. Справді, прізвище «де Сосюр» у Франції є. До поширення цієї легенди доклав зусиль і Володимир, прийнявши це прізвище. У своїх творах він її переказував, часом серйозно, часом іронізував з неї…

Дитинство було нужденне, голодне й холодне. Нестатки гнітили родину Сосюр. А там, де злидні, там, як правило, часто гостює горілка. Батько Володимира запивав. Удома зчинялися бійки, сварки… А діти, бувало, й смітників не минали. На плечі старшого Володьки лягало все: допомога матері по господарству, добування шматка хліба, догляд за меншими братами й сестрами (а їх було аж семеро). Тому й дорослішав швидко.

У Третій Роті Сосюри мешкали в хаті-хворостянці, тобто хаті, зробленій з хворосту й обмазаній глиною. Та й ця оселя не була їхньою власністю. Голод гнав батьків на пошуки чогось кращого. Деякий час бідували у Воронежі. Хтось із рідні поманив на Кавказ, і вони поїхали. Та невдовзі, розчаровані, повернулись назад – примарного, кращого не знайшли. А жити вже ніде. У їхній хворостянці – інші мешканці.

Довелося восьмирічному Володимирові з батьками мандрувати від села до села, де батько не затримувався довго на одному місці. Існувала сім’я на його випадкові заробітки: то він учителює, то складає селянам «прошенія», то влаштовується шахтарем. Жили в родичів, у знайомих, у чужих людей, де прийдеться, часом – і в клунях. Кочували по селах Донбасу, забивались і на Полтавщину, Черкащину. Що шукав по світах Сосюра-батько, художник і поет, мрійник і робітник, учитель і канцелярист? Може, втрачені зв’язки з родом-племенем, які виводе не з французьких джерел, а зі степовиків-козаків?  Може, шкодував, що залишив село, своїх братів і сестер, простих селян?  Він душею відчував, що саме серед них, добрих і працьовитих людей у свитках і смушевих шапках, мало би бути його місце. Так це було чи ні, але своєму синові Володьці він зумів прищепити поняття батьківщини, пояснити, що Третя Рота, Дінець – це часточка рідного краю, рідної України. І хлопець змалку, часом навіть кулаками, звик захищати своє просте селянське походження.

Сільський грунт був благодатним для майбутнього поета. Народні звичаї, побут, селянські характери, дивовижна українська пісня з її чистотою почуттів, драматизмом, особливим ліризмом глибоко впадали в душі хлопця, та чутливу до міфопоетичної стихії рідного народу. Щедра мати-земля дала йому все: вроду, віру і натхнення. Він потім зізнаватиметься, що рано відчув свою причетність до тих ясних зір і тихих вод, до того чарівного образу прекрасної рідної землі, яка назавжди стала для поета життєдайною зорею його творчості.

Помандрувавши отак, Сосюри знову повертались у Третю Роту. І знову їх стрічала нужда. Що являла собою в той час Третя Рота, пізніше – місто Верхнє (нині околиці Лисичанська)? Це було шахтарське селище, що поповнювалося бідними селянами. Зросійщене селище ковтало новачків, споюючи їх горілкою, тримаючи в темноті, мізерно оплачуючи працю. Найактивніші «культурні» центри – пивнички. Найчастіші розваги – вуличні бійки. Мова простолюду – російсько-українська-волоська (в селищі були волохи – молдавани). І те, що приносив Володимир із села у Третю Роту, незабаром майже розчинялось у російському оточенні. Діти ж були чутливі до правил вулиці. До того ж, першими до рук йому потрапили книжки російською мовою. Тарас Шевченко прийшов значно пізніше. Зрозуміло, що й власні вірші, які Володимир почав писати в чотирнадцять років, були російською. Любов до поезії хлопець, можна сказати, успадкував: дід його і батько писали вірші. До речі, зошит із батьковими віршами зберігся. Рядки з нього допоможуть відчути душевний стан автора:

Піду, мамо, мандрувати

Босяком по полю,

Буду з вітром розмовляти

І наплачусь вволю

                        

                                (Центральний Державний архів-музей літератури і мистецтва України. Фонд 44. Опис 1. Справа 7)

 

(далі – буде)

Олександр Мазан, фахівець «Лисичанського музею історії гірничої справи Донбасу» ПАТ «Лисичанськвугілля», 9 листопада 2018 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х, х Лисичанскуголь х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *