«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №516)
У 1999 році – десять років тому — «Робітнича газета» українською мовою вперше опублікувала роман колишнього підполковника СБУ, відомого письменника і краєзнавця з Вінничини Вадима Вітковського «Капкан на перевертня». У 2015 році видавництво «Едельвейс і К» (Вінниця) видало двомовне видання «Капкан на перевертня-2» (доповнене, уточнене і виправлене), яке «Історія і краєзнавство Донбасу» пропонує вашій увазі
(продовження, початок – у попередніх випусках)
ГЛАВА 4
Жовтневої ночі 1941 року генерал-лейтенанта СС і полковника поліції Ганса-Йогана Раттенхубера терміново викликали до Головного управління імперської безпеки Нічеччини. Генерал – людина висока, кістлява, з міцною шиєю, посадженою на широкі плечі, з помітною сивиною і масивним вольовим підборіддям, рушив до управління без особливого поспіху. Він спершу не надав цьому виклику якогось особливого значення. Втім, вже згодом відзначив: усе-таки через дрібницю не стали б піднімати з ліжка його – генерала – начальника охорони Гітлера. Інструкція дозволяла це робити лише у двох випадках: коли його викликав сам Гітлер (тоді дзвонив один з ад’ютантів) і у випадку… тьху! тьху! тьху!… замаху. Раттенхубер спробував проаналізувати ситуацію і, можливо, все-таки дошукатися причини виклику. Зайнявся цим він не через страх, хоча, кожен переживає це почуття, якщо його викликає сам начальник 4-го управління гестапо генерал-лейтенант Генріх Мюллер. Ні, Раттенхубер не боявся. І це було природно для людини з таким, як у нього, послужним списком. З вересня 1916-го по травень 1917-го брав участь у боях проти Румунії і Росії в Карпатах. У 1918-му році навчався в офіцерській школі разом з Генріхом Гіммлером. З 12-го вересня 1933-го року Ганс-Йоган Раттенхубер — ад’ютант Гіммлера, який тоді виконував обов’язки президента мюнхенської поліції.
Фюрер більше перебував у Баварії. Гіммлер наказав якось штандартенфюреру Гейдріху виділити спецкоманду поліцейських-криміналістів для супроводження Гітлера в поїздках Баварією. У квітні 1933-го цією командою почав керувати Раттенхубер.
Спочатку фортуна не посміхалася йому. Гітлер прохолодно ставився до нього і до його молодців, оскільки з часів боротьби за владу в нього сформувалася глибока відраза до поліції. Але потім настав зоряний для Ганса-Йогана 1934 рік. Раттенхубер зумів відзначитися 30 червня у курортному містечку Вієсзев при ліквідації спроби заколоту штурмовиків Рема. Після цього Раттенхубер відразу очолив охорону Гітлера…
Ні, він не боявся Генріха Мюллера. Аналізом ситуації займався дорогою до нього лише тому, що з роками виробив у собі звичку завжди завантажувати мозок роботою…
Поки вартовий відчиняв залізні ворота управління імперської безпеки, Раттенхубер механічно глянув на годинника – третя ночі! – і подумав: «Можливо, все-таки викрито новий замах?!…»
Мюллер не спав. У великому напівзатемненому кабінеті з бронзовим бюстом фюрера у кутку, бідненьке світло давала єдина настільна лампа з ажурною ніжкою, викуваною у вигляді постаті голої жінки. Господар, уже літня опасиста людина, у чорному кітелі, обвішаному нагородами, вийшов з-за столу назустріч і привітався – просто, без парадної офіційності, простяг руку.
-Я чекав тебе, Гансе… — Мюллер широко і смачно позіхнув.
— Що сталося? – поцікавився Раттенхубер.
— Не сердься, Гансе… — обличчя Мюллера відразу змінилося, на нього лягла тінь посмішки.
Раттенхубер знав цю особливість Мюллера: за якусь мить змінювати своє обличчя, напускати на нього улесливу гримасу чи загрозливу суворість, так маскуватися перед присутніми. Через це мало хто міг розгадати справжній настрій шефа гестапо, за сімома печатками те, що лежало в нього на душі в будь-яку мить. І це страхало! А Мюллеру це дуже допомагало в його подвійній грі, коли співбесідник не здогадувався, що ховається за стриманою посмішкою генерала і тому ділився з ним найсокровеннішим, він виходив переможцем.
-Не сердься, Гансе… — і раптом не стало й тіні веселощів, — наказ Гіммлера!…
Обличчя Мюллера знову набуло монументальної суворості й непорушності – цей незмигний погляд, стиснуті вуста…
Увійшов ад’ютант Мюллера і повідомив, що імперський керівник СС і начальник німецької поліції рейхсміністр Генріх Гіммлер чекає їх у себе. Мюллера це повідомлення ніскілечки не здивувало, і Раттенхубер здогадався: він, очевидно, знає причину виклику, мабуть, вже побував у Гіммлера, який любить з ним радитися перед важливими бесідами, цінує як спеціаліста і особливо довіряє.
В кабінеті рейхсміністра зі щільними гардинами світломаскування на вікнах сіяла розкішна кришталева люстра – справжній витвір мистецства, що міг би прикрасити і залу солідного театру.
-Я викликав вас, панове, бо справа дуже невідкладна… — мовив Гіммлер і подивився на Мюллера, ніби хотів пересвідчитися, чи правильно почав розмову. – Як вам відомо, війна на Східному фронті несподівано затяглася… Перемога над росіянами неминуча, але вона трохи віддаляється від нас у часі… На скільки – поки що ніхто цього не скаже: одному Богові відомо!… Тому фюрер подумує про будівництво нової квартири де-небудь у Росії…
-А як же «Дубовий дім»? – запитав Мюллер.
Раттенхубер ледва стримав посмішку з приводу такої дивної необізнаності у справах Гітлера – і кого? – керівника гестапо. Можливо, він живе давньою інформацією? Мюллер знав, що, прийнявши відставку фельдмаршала фон Браухіча, Гітлер наказав почати будівництво крупної резиденції під Лубнами – в Україні. Він, очевидно, не знав іншого: досі роботи на будівництві по-справжньому не ведуться через могутній партизанський рух, що несподівано спалахнув навколо Лубен і загрожував майбутній ставці. Коли про це стало відомо Гітлеру, він страшенно розгнівався від беспорадності своїх військових і наказав шукати для будівництва більш спокійніше місце.
Така необізнаність дорого обійшлася б будь-якому генералу, але тільки не Мюллеру. Якщо це справді була необізнаність…
-Будівництво «Дубового дому» під Лубнами вже припинено через партизанів… — спокійно продовжував Гіммлер. – Наша 62-га дивізія СС несе великі втрати, воюючи з ними… Виділені нами резерви не в змозі відчутно змінити становище…
-І це на початку війни… — зітхнув Мюллер.
— Що ви сказали? – перервав розповідь Гіммлер.
— Так… Нічого!
Раттенхубер знав: Гіммлер не дозволяв нікому перебивати себе, нікому, крім Мюллера. І ніхто не наважувався перебивати рейхсміністра, знову-таки, крім Мюллера.
-Сьогодні мені зателефонував за дорученням Гітлера його шеф-ад’ютант генерал Шмундт, який особисто займається пошуком нового місця для будівництва… На його думку, для цього підійшла б місцевість під українським містом Вінницею… Ваше завдання: негайно виїхати туди і спільно зі спеціалістами визначити точне місце…
Обидвом згадка про Вінницю нічого не говорила – не пам’ятали такого місця на мапі. Тому вони підвелися і, артистично клацнувши обсцасами чобіт, завмерли струнко.
-А ви, Гансе, зачекайте…
Коли Мюллер вийшов, рейхсміністр запросив Раттенхубера до столу, дістав почату пляшку кон’яку і наповнив срібні чарочки.
-Я уважно ознайомився з твоєю доповідною про вдосконалення охорони фюрера, — перейшов на «ти». – Вона заслуговує високої оцінки… Спеціалісти все врахують… Ну, Гансе, будьмо!…
Час від часу зустрічаючись, вони здавна обговорювали питання, пов’язані з безпекою Адольфа Гітлера. Проблем тут було чимало. До 1940 року в оранізації нічної охорони вважалося великим недоліком відсутність зброї нічного бою. Нічні патрулі мали лише ліхтарі й особисту зброю, а це ускладнювало нічну службу, бо відразу обидві їхні руки були зайняті. Десь у 1939 році Раттенхубер у розмові з Гіммлером вперше висловив йому свої думки з цього приводу. «Що ти маєш на увазі?» — не зовсім зрозумів Гіммлер. «Освітлення цілі, іншими словами – прицілювання направленим променем світла й автоматизацію стрільби…» — відповів. Через рік він отримав з рук Гіммлера два експериментальні пістолети, сконструйовані інженером СС і виготовлені в одному зі спеціальних концтаборів. Вони гарантували прицільний вогонь у нічний час на відстані 20-30 метрів. При цьому об’єкт не лише освітлювався потужним яскравим променем. Прицілювання справді здійснювалося звичайним наведенням променя на об’єкт, що значно легше і простіше, аніж проріз і мушку. Завдяки нанесеній на лінзу ліхтаря крапці освітлений об’єкт мав посередині світлового кола темну плямку, що вказувала на місце ймовірного попадання. Втім, був єдиний серйозний недолік – значні розміри пістолетів, їх вага і вплив вологи на батареї живлення, на що Раттенхубер відразу звернув увагу рейхсміністра.
-Гансе, — по-дружньому обняв Гіммлер Раттенхубера, — я завжди пишався, що саме тобі — моєму товаришу по офіцерській школі і по партії — випала така честь – охороняти фюрера…. Перд твоїм відїздом до Вінниці я хочу нагадати: Ставкою Гітлера, напевно, вже цікавиться радянська розвідка… Тому вживай всіх необхідних заходів, Гансе, щоби «Вервольф» — так ми зашифрували майбутнє будівництво – залишилося для росіян вічною таємницею…
-Я постараюсь, Генріхе… — кивнув Ганс-Йоган Раттенхубер і вже зібрався йти.
— Хай тобі щастить, Гансе!
— Дякую, Генріху!…
Біля порогу його зупинив вже наказовий тон Гіммлера – в ньому не було й сліду недавньої товариськості – і він здригнувся.
-І пам’ятайте, генерале: вам довірено долю фюрера… Всією Німеччиною довірено! Хайль Гітлер!
— Яволь, пане рейхсміністре… Хайль!
Так, їх – давніх друзів – завжди розділяла влада. Величезна влада, сконцентрована в руках Гіммлера в образі грізних військ СС і поліції. Його ж – Раттенхубера – роль тіні Гітлера була тут дуже і дуже дрібною.
(далі – буде)
Олександр Мазан, 5 січня 2019 року
