ВАДИМ ВІТКОВСЬКИЙ. «КАПКАН НА ПЕРЕВЕРТНЯ-2» (частина 5)

«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №515)

У 1999 році – десять років тому — «Робітнича газета» українською мовою вперше опублікувала роман колишнього підполковника СБУ, відомого письменника і краєзнавця з Вінничини Вадима Вітковського «Капкан на перевертня». У 2015 році видавництво «Едельвейс і К» (Вінниця) видало двомовне видання «Капкан на перевертня-2» (доповнене, уточнене і виправлене), яке «Історія і краєзнавство Донбасу» пропонує вашій увазі

(продовження, початок – у попередніх випусках)

ГЛАВА 3

Тихо і печально котить свої води мальовничими долинами Полтавщини Сула-ріка. Особливо гарна вона в районі Лубен – древнього українського містечка – кривуляє у верболозах, оббігає левади, сріблиться на сонці серед родючих обширів. М’яка, прозора вода, чисте піщане дно, зелень берегів, — все це здавна вабило лубенців і подорожуючих. Знали берега Сули сміх дітей і щасливих матерів.

З війною все стало по-іншому. Скаламутніла вода від вибухів мін і снарядів, запаскуджена окупантами. В річку почали скидувати і трупи закатованих людей. Німецький комендант у своєму наказі від 1 жовтня 1941 року оголошував: «З 19-ї години вечора до 5-ї години ранку вихід населення з будинків заборонений…» За порушення цього розпорядження – негайний арешт і найсуворіше покарання! Особливо нестерпно стало з кінця листопада 1941 року, коли несподівано для місцевих мешканців ураз нагнали до Лубен силу-силенну війська, посуворішав режим… Зрання і до смеркання вулицями гуркотіли запнуті брезентом вантажні автомобілі, натужно ревли двигунами від важкої поклажі, рухалися в одному напрямку – на околицю, а вже там звертали до ліска, обнесеного колючим дротом, з танками і зенітками на узліссі. Назад поверталися теж навантажені, ховаючи щось під брезентовими тентами… Інколи їх підкидало, розхитувало на вибоїстих полтавських путівцях, і тоді хтось помітив, що з кузовів висипався… чорнозем упереміш з лісовою травою. Куди вони його? І навіщо? До Німеччини пруть? – і дивилися в напрямку залізничної станції. Там також вантажили на платформи чорнозем, але той привозили з ланів відкрито, не ховаючи. Автомашини, що вирулювали з лісу, минали місто і залізничну станцію, прямували невідь-куди в супроводі автоматників у рогатих шоломах, на мотоциклах… Озброєний конвой не дивував нікого. Поодинці окупанти не наважувалися ходити вулицями Лубен. Полтавщина боролася. В області діяв 151-й партизанський загін. Партійне підпілля влаштувало диверсії на залізниці та шосейних шляхах, розповсюджували листівки… Партизани Гадяцього району мужньо витримали кілька сутичок з ворогом, що показало необхіднісь погоджувальних дій… 28 листопада 1941 року підпільний обком партії (мається на увазі Комуністична партія України – примітка Олександра Мазана) скликав нараду командирів і комісарів партизанських загонів, де вирішили об’єднатися, гуртом стати супроти ворога…

У сусідньому Миргородському районі діяв партизанський загін «Перемога», очолюваний секретарем підпільного райкому партії Г.О.Іващенком. Вів розвідку, допомагав вибратися з оточення радянським бійцям… Партизани підірвали стратегічно важливий міст у Великих Сорочинцях і надовго паралізували просування гітлерівських військ. А поблизу Попівки захопили в бою прапор німецької частини…

Лісами Полтавщини рейдував спеціальний загін Івана Копьонкіна, створений окремим наказом радянського військового командування. Головним його завданням була розвідка фашистських тилів… Ясна річ, що партизани Копьонкіна звернули увагу і на те таємниче будівництво під Лубнами. До Москви полетіла термінова радіограма: поблизу Лубен гітлерівці будують якийсь важливий об’єкт, оскільки вибирають багато землі. Є всі підстави вважати, за своїм призначенням це може бути аеродром з капонірами для літаків чи капітальні складські приміщення під землею, замасковані з повітря.

Леонід Петрович Дрожжин, який під час війни був першим заступником легендарного генерала Тимофія Амвросійовича Строкача – начальника Українського штабу партизанського руху (УШПР), а у повоєнні роки – першим заступником іншого легендарного генерала Олексія Федоровича Федорова – двічі Героя Радянського Союзу, голову Комісії у справах колишніх партизан і підпільників Другої Світової війни при Президії Верховної Ради УРСР. Так от, саме цей Леонід Дрожжин у 1982 році консультував мене при написанні документальної книги «Йшли походом партизани», виданої через два роки – у 1984 році – у харківському видавництві «Прапор». Тоді ж, пригадується, він розповідав: «Радіограму Копьонкіна про якесь важливе будівництво в районі Лубен ми негайно доповіли  верховному командуванню. Копьонкіну наказали добувати більш конкретні дані про той об’єкт. Минуло зовсім небагато часу і відповідь Копьонкіна всіх нас здивувала: фашисти раптом припинили будівницвто, вивозять з лісу техніку, вантажать на залізничні платформи і кудись відправляють. Навколо лісу зняли охорону. На місці будівництва партизани побачили лише напів засипані котловани. Ці німі свідки несподівано згорнутого будівництва мовчали…»

Я тоді навіть не думав, що цей спогад Леоніда Дрожжина з часом знадобиться мені при підготовці рукопису про не менш таємничі події, пов’язані зі Ставкою Адольфа Гітлера під Вінницею, а тому не записав все більш детально. Згодом Леоніда Петровича не стало…

(далі – буде)

Олександр Мазан, 5 січня 2019 року

Запись опубликована в рубрике х История и краеведение Донбасса х. Добавьте в закладки постоянную ссылку.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован.