«Історія і краєзнавство Донбасу» (випуск №521)
У 1999 році – десять років тому — «Робітнича газета» українською мовою вперше опублікувала роман колишнього підполковника СБУ, відомого письменника і краєзнавця з Вінничини Вадима Вітковського «Капкан на перевертня».
У 2015 році видавництво «Едельвейс і К» (Вінниця) видало двомовне видання «Капкан на перевертня-2» (доповнене, уточнене і виправлене), яке «Історія і краєзнавство Донбасу» пропонує вашій увазі
(продовження, початок – у попередніх випусках)
ГЛАВА 6 (частина 1)
У сірому плащі, з сумочкою через плече, Раїса Окіпна вийшла з вагону. Легким порухом руки вона поправила пасмо волосся, що ластівочним крилом вибилося з-під білого берету, і попрямувала на привокзальний майдан. На вінницькому вокзалі панував суцільний розгардіяш: на платформах розвантажували ящики з боєприпасами, дощаними настилами скочували зачохлені гармати, спарені зенітні кулемети. Тут же – на сусідній колії, запихали до вагонів з написом навкіс «Deutschland» наповнені чимось діжки, забиті ящики і навіть напаковані верболозні кошики. До окремого вагону оборежно – на руках – переносили великогабаритні предмети, загорнуті в мішковину. Це могли бути картини з вінницьких музеїв. Їх перекладали сіном, щоб у далекій дорозі не пошкодити. На вокзалі і привокзальному майдані було аж тісно від солдатні – ходили строєм і так, зграями, вешталися без діла, очікуючи кожен свого ешелона, скрізь пхали свого носа, зачіпали перехожих. Звичайно, вони звернули увагу на струнку дівчину з гарними ногами, обтянутими модними панчохами, яка цокотіла білими туфельками мимо станційних приміщень.
-Ваш аусвайс, мадам?— зупинив її патруль.
Можливо, впізнали приїзджу?
-Бітте! – подала акуратно складеного документа.
Начальник патруля, молодий офіцер – Раїса навчилася їх розпізнавати – тримав у руці її аусвайса і не поспішав його розгортати, а замість цього вперся поглядом в Раїсу, водив бесцеремонно своїми баньками з ніг аж до самих брів. Справді, гарна фрау!
Раїса також не гаяла часу. Роздивилася, що в петлицях патрулів нашиті стрілки блискавок – есесівські руми, а на рукавах – пекельні емблеми: черепи зі схрещеними кістками. Знала, що таких суворих патрулів окупанти тримають лише в містах, яким надають особливого значення.
-Звідкіля їдете, мадам? – не зводив з неї очей офіцер.
— З Києва.
— О-о-о!… І чим там займається мадам?
— Сподіваюся, пан офіцер чув про генерала Ебергарда? – чарівно посміхнулася Раїса.
Звичайно, він чув це прізвище генерал-майора – німецького коменданта Києва, але не міг поки що знайти нічого спільного між ним і цією фрау, яка так незалежно стоїть перед ним.
-Я працюю секретаркою генерала Ебергарда, — пояснила Раїса, не мигнувши й оком.
Окіпна клацнула замком сумочки і дістала перепустку, підписану самим Ебергардом, що дозволяла вільний в’їзд до Вінниці.
Офіцер лише підніс її до очей, як відразу опустив, виструнчився і, пристукнувши каблуками, відступив напівкроку вбік, даючи пройти.
-Прошу вибачити, мадам!.. Служба! – і взяв під козирок.
Лише тепер, коли пройшла перевірка патрулем, Рая злякалася – сльози аж висіли на віях. Назвавшись секретаркою генерала Ебергарда, вона, звісно, ризикувала… Адже була всього-навсього актрисою оперного театру, хоч і зналася з Ебергардом – він регулярно відвідував прем’єри. А секретаркою у нього служила її подруга Женя Бремер. Коли генерал дізнався про намір Раїси відвідати Вінницю, то дуже здивувався: навіщо покидати Київ? Хто буде так чудово співати арію Кармен? Якщо фрау Раїсі потрібно щось доставити з Вінниці сюди – хай лише скаже йому і він – до її послуг, завтра ж все необхідне буде в Києві. Відповіла так: «Хворіє старенький батько, він живе у Вінниці – священник». Генерал кивнув і повідомив, що тоді ніяких проблем бути не може для такої чарівної фрау. Він усе влаштує і виписав спеціальну перепустку, що призначалася лишке для німецьких чинів.
Для Раї Вінниця – рідне місто. Тут вона народилася в сім’ї Миколи Івановича Копшученка – настоятеля собору. Росла на мальовничих прибугських схилах, любила купатися в ніжному літеплі річки, вчилася в середній школі №2, відвідувала міську бібліотеку і драматичний гурток. І, раптом, все це в її юному безхмарному житті пішло шкереберть. Темної ночі органи НКВС арештували батька – хтось написав доноса, назвав його петлюрівцем і запеклим антирадянщиком. Хоча в біографії батька нічого такого не було. Він робив людям лише добро, як цього вимагало Святе Письмо, був дуже богомольним. Та його пояснень ніхто не слухав. У хаті все перевернули догори дригом: шукали зброю та антирадянську літературу. Звеліли одягнутися і забрали з собою.
Наступного дня в школі Раю примусили заявити перед всім класом: «Мій батько – ворог народу!» Життя стало нестерпним і Рая з мамою переїхали до тітки в Чернігів. Там вона почала вчитися співу…
(далі – буде)
Олександр Мазан, 7 січня 2019 року
